Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
У цей час я й побачив Олену Артамонівну, а біля неї незнайомого чоловіка, який ніс схованого у футлярі якогось музичного інструмента. Той чоловік високий і худий, а на місці очей у нього поблискували скельця справжнього пенсне. У нього пишні, чорні з підвусниками вуса і коли він щось говорив Олені Артамонівні, ті вуса смішно ворушилися – йшли вони від хвіртки до нашого ганку. Я стрепенувся й миттю був у постелі, і серце в мене забилось і закалатало, бо незвідь–чому схвилювався. Тоді в нашій вітальні раптом зарокотів чудовий оксамитний бас. Такий бас, що я подібного зроду–віку не чув, а ще за мить розчинилися двері, і в них увійшов із усмішкою батько, який нещодавно виписався з лікарні, зайшли гість, мати моя й Олена Артамонівна, і той бас зарокотав уже в мене в кімнаті:
– А де це той, що хворіти надумав?
Я сидів у постелі, як миша, малий і нікчемний, і дивився широко розплющеними очима, а гість раптом смикнув переніссям, і пенсне впало йому на груди, повісившись на шовковому шнурочку, причепленому до вуха.
– Здоров, козаче, і не лякайся, – пророкотів бас. – Прийшов до тебе той, що через оцю штуку, – він змахнув футляром із музичним інструментом, – бандуристом став.
– Стривай ти зі своєю бандурою! – вигукнула за його спиною Олена Артамонівна. – Дай спершу словом перекинутися.
– І скажіть після цього, що жінки не узурпаторки! – пророкотів бас, але покірно сів і не без любові розгладив свої розкішні вуса. Мати вже метушилася, готуючись угощати гостей чаєм з домашнім печивом, яке вона ніби навмисне сьогодні напекла, а батько сидів блідолиций з трохи розкудланим кучерявим чубом і тихо перемовлявся, щоб не перекрикувати жінок, із гостем: як я зрозумів, його зацікавила бандура.
– У нас в ансамблі, – сказав він, – було декілька бандур, але я тільки здаля до них приглядався.
– А тепер матимете змогу потримати і в руках, – сказав гість. – До речі, поки вони там возитимуться з чаєм, перевіримо слух вашого хлопця. Мені Олена про нього стільки наговорила, що я знамірився зробити з нього бандуриста.
Я зацвів у ліжку, одне через те, що Олена Артамонівна щось на мене «наговорила», а друге тому, що хтось до мене виявляв увагу. Але більше злякався, адже в музиці я був німий, хоч і не глухий. Гість уже виймав із футляра інструмента із безліччю струн.
– Ну, подивіться ви на нього! – зойкнула Олена Артамонівна. – Я ж казала тобі почекати зі своєю бандурою.
– Звісно, казала, – пророкотів бас. – Але поки ви ото будете возитися, ми у хлопця слух перевіримо.
Батько дивився на бандуру сяючими очима, в нього запалилися оті знайомі сиві вогники, яких уже не бачив у нього, відколи покинув він ансамбль.
Гість пробігся пальцями по струнах, вийняв з кишені блискучого зігнутого ключа з ручкою і почав підкручувати гвинти, тоді продзвеніла срібно, наповнюючи нашу сіру хату сонячними звуками, стрімка мелодія.
– Ану, юначе, – сказав гість, – я буду подавати звук, а ви відтворюйте його голосом.
Торкнув струну, прозвучав чистий, ясний звук, і я чудово збагнув, що відтворив його голосом неточно.
– Ну, не так, Віталію, – нетерпляче сказав батько. – Отак треба!
Повторив звук досконало точно, я це знав і чув, але голос мене не слухався.
Аж сльози вибилися мені на очі.
– Гаразд, – терпляче сказав гість. – А цей!
– Бери отак, – сказав батько й повторив звук голосом.
Я повторив, але й цього разу в мене нічого не вийшло. Найсумніше те, що й тепер чітко збагнув, що відтворюю звук неправильно.
– Тек–с, – мовив гість. – Нічого страшного, юначе. А от у батька вашого виходить чудово. Ануте цей!
Батько повторив звук чудово. І вони забули про мене, а я сидів у постелі, ніби миша, малий, присоромлений і тихий; навіть гірку спазму ковтнув, бо талантом у цьому світі виявив себе не я, а мій батько. Ні, не заздрив батькові, надто любив його й шанував, але на природу нарікати підстави були, адже йому здатностей природа уділила щедро, а мені убого, хоч був я не тільки його плоттю та кров'ю, а був я його наступником у цьому житті. Було шкода, що його таланти залишаються в ньому, а мені передатися не змогли. Олена Артамонівна миттю відчула цей мій біль.