Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
— Яку? — перепитав Жора.
— Ну на честь того, що на вертольоті розбився!
— А-а, — кивнув Жора і на мить задумався, а потім прокричав: — Муталібекова!
— Ну ось, — знову обернувся до мене роботяга. — Значить, звернеш на вулицю Муталібекова і пройдеш ще два квартали, а потім одразу ж на розі ліворуч побачиш готель. Години через дві він відчиниться, так ти вже почекай там…
— Дякую! — сказав я.
— Давай, відпочивай! — добродушно промовив роботяга і дружньо плеснув мене по плечі.
І я пішов далі, в бік вулиці Муталібекова.
Звернув на неї, та, пройшовши один квартал, знову повернув праворуч.
Навіщо мені готель? Хто мене там чекає? Своє я вже відпочив, а що робити тепер — не знав.
І тому йшов далі вузенькою вуличкою, обидві сторони якої були заставлені низенькими одноповерховими будиночками. І вікна в цих будинках були цілі, і слідів від куль на стінах не було видно. І власників ці доми, напевно, не мали. А куди вони поділися? Чи куди їх поділи, перш ніж перетворити це місто на курорт для відпочиваючих героїв? Хто знає?..
Сонце вже підбилося досить високо, а я думав про те, що вже багато років не чув дитячих голосів.
З боку моря долинали звичні для слуху крики чайок.
А я, стараючись не чути їх, намагався уявити собі голоси моїх власних дітей. Яких не було.
Ні, не виходило.
А якщо вже навіть уявити важко ці голоси, то чи варто сподіватися, що в цьому житті мене хтось маленький назве «татом»?!
І знову замерехтіли, забігали у моїй голові неспокійні думки. І, підкоряючись їхнім імпульсам, я боязко озирнувся довкола, але нікого не побачив. А ноги, немов були самі по собі, раптом звернули за ріг, на іншу вулицю, і в кінці тієї короткої вулиці я побачив початок тієї самої «неакуратної алеї». Ноги пам’ятали цю алею, вони знали, що мені ця алея подобається.
Відстань між останніми будиночками міста і моєю спиною зростала з кожним кроком. І дихалося мені легше серед кипарисів і магнолій, а неспокійні думки танули, та замість них нічого не виникало, а залишалась якась порожнеча. І не можна було назвати цю порожнечу гнітючою, але й радості вона не приносила. Може, тому, що для радісних думок просто не було причин. А те, що я залишився живий?! Невже це не причина? Невже це не щастя? Дивно, я навіть розуміти не міг, чому мене самого не тішить те, що я залишився живий. Адже я страшенно люблю життя, і помирати, нехай навіть за найсвітліші ідеали, ніколи б не погодився.
Мої ноги спинилися раптом перед вузеньким проходом між двома магноліями, перед початком стежки, що вела до вілли генерала Казмо.
Не вагаючись, я став на цю стежку, і вона повела мене краєм обриву, з якого, повне глибокої синяви, виднілося море, спокійне і немов очищене від хвиль. На його відпрасованій гладенькій поверхні біліли трикутні вітрила двох яхточок, застиглих біля маленького причалу острівця, на якому іграшковим замком стояла вілла генерала. І чорний місток, що поєднував берег з острівцем, теж здавався іграшковим. І столик на терасі.
Спускаючись вирізаними в камені східцями, я не зводив очей з цього казкового острівця. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.
Та ось я підійшов до чорного містка, і вся казковість щезла, залишивши мене в тривожному стані. Я не знав, що мене чекає тут.
Та я все-таки пішов через місток.
Парадні двері легко відчинилися. Всередині було прохолодно й тихо.
Сходи з червоного дерева кликали мене піднятися нагору.
Хруснули східці під моїми ногами.
Зупинившись на другому поверсі, я почув брязкання посуду.
Воно долинало з-за вузеньких полакованих дверей.
Я прислухався, сподіваючись почути чий-небудь голос, але там снідали мовчки.
Зробивши глибокий вдих і зібравши всю свою мужність, я постукав у двері і відчинив їх.
На мене відразу вирячились дві пари очей.
Це була кухня. На стінах висіли начищені до блиску бронзові сковорідки — вони висіли «за зростом», від малесенької — для яєчні з одного яйця, до величезної, сантиметрів вісімдесят у діаметрі. Далі висіли ножі. Теж «за зростом». Полиці з посудом, блюда, соусниці, супниці, друшляки… І серед цього кухонного розвалу, за маленьким квадратним столиком на табуретках сиділи Айвен і генерал. Обидва були в трусах. Обидва їли яєчню і запивали її молоком. І обличчя в обох були одутлі. Чи то від безсонної ночі, чи то від вина.