Улюблена пісня космополіта

Але на вулицях міста я побачив усього лише кілька чоловік — з нових відпочиваючих. Помітивши джип, вони так жваво стрибнули вбік, мало не притислися до стіни дому, виструнчившись, мов за командою. Видно було, що прибули вони з дуже дисциплінованої армії.

Покатавшись у своє задоволення майже всіма міськими вуличками, я поїхав у горішню частину міста.

Я мчав по авеню Цісаря, але однаково весь час думав про Ірину.

Було зрозуміло, що я її втратив.

Було зрозуміло й те, що її коханий герой учора бився проти мене, Вацлава, Тіберія і решти хлопців. І може, він навіть убив когось із наших. Та це не змушувало мене думати про нього з ненавистю. Вчора йшла війна, і можна було вважати цю війну чесною. Ніхто нікого не обманював.

Але засмучувала мене інша думка: не почнись учора революція — не з’явився б і Крістоф зі своїми однополчанами. А тоді би й Ірина не дізналася про те, що він усе ще живий. Та все вже сталося. Невдала революція позбавила мене моїх друзів. Позбавила вона мене й Ірини. І треба було вже забувати про неї. Спочатку треба було забути її ім’я, залишивши лише те ласкаве прізвисько, яким я нагородив її в перший день свого перебування в місті. Нехай залишиться «балериною», нехай запитує про мої бажання, і я розповідатиму їй, що мої бажання зазвичай складаються з гарної кави, збитих вершків з тертим шоколадом і родзинками та інших солодких речей. Нехай ми всміхатимемося одне одному, але посмішки наші мають бути легкі й ні до чого не зобов’язувати. І треба буде повернути їй китайську ширмочку — боюсь, вона мені вже не знадобиться.

Я виїхав на авеню Цісаря і далі, угору ним, поїхав повільніше. Я не хотів так швидко опинитися біля воріт вілли «Ксенія». Я хотів зупинитися перший раз на півдорозі до вілли, там, звідки добре видніється тераса. Я дуже хотів побачити Адель, щоби вона засмагала серед своїх чотирьох пальм. І тільки надивившись на неї, я поїхав би далі й зупинився біля брами. Може, її песик нарешті знайшовся, і якщо він там, він запевне зачує мене і загавкає, звернувши увагу своєї хазяйки на несподіваного гостя.

Попереду з-за будинкових дахів вигулькнула знайома тераса.

Я зупинив джип, став на підніжку машини, та нічого, крім пальм, не побачив.

І через цю невдалу спробу моє бажання побачити Адель ще більше посилилося, і я, залишивши машину, пройшов між будинками з лівого боку авеню і вийшов на стежку, що вела на мусульманське кладовище.

Я дерся нею вгору з такою швидкістю, ніби з дитинства займався скелелазінням. І весь цей час я дивився під ноги, не дозволяючи собі навіть оком покосити на терасу. Я пам’ятав те місце, з якого вже якось бачив Адель, і лише там я збирався зупинитися й відірвати свій погляд від стежки.