Улюблена пісня космополіта

Це був їхній перший сніданок у місті миру.

Я це досить легко визначив: за апельсиновим соком. Вони випили його за хвилину й тепер давилися рибними паличками, соромлячись, чи ще не знаючи, що вони мають право попросити ще соку. А офіціантка, перебуваючи у стані ліричної задуми, не помічала, що їхні склянки порожні.

Один із хлопців на правій руці мав тільки два пальці: вказівний і великий.

Поївши, я вийшов надвір.

Місто вже нагрівалося промінням вранішнього сонця.

Місто було чисте і охайне, і свіже, як щойно спечений торт. Навіть дерева здавалися ретельно причесаними і підстриженими.

Місто залишалося таким самим, яким воно було позавчора, і, напевно, десять і двадцять років тому.

Це моє життя знову змінилося. Знову я полетів під укіс, неповні двадцять днів побувши вільною людиною. Втішало мене лише те, що мої нові обов’язки виключали участь у бойових діях.

Та однаково, був я, здається, ще не готовий, якщо не сказати — зовсім не готовий, до виконання нових обов’язків. І моє покірливе «так», сказане генералу, було всього лише зворотнім відображенням мого внутрішнього «ні». Я просто перебував у тому дивному стані, коли смерть, по-дружньому потиснувши мені руку, раптом щезла, відклавши наше з нею побачення на пізніший час. Вона немов злякалася когось, і тепер я почувався заборгованим перед цим інкогніто. Я хотів дякувати, але не знав, кому. І хоча здоровий глузд підказував, що над усіма нами висить дамоклів меч випадку, і що живий я залишився цілком випадково, мені в це не дуже-то вірилось. З одного боку, я сам зробив усе, щоби вижити: кинув гвинтівку, крадькома пробирався міськими стежками, ховався в погребі. Та це було вчора. А скільки сотень днів я відстрілювався, наступав і відступав, не знаючи, за що і з ким воюють люди, які поставили мене в лави! І щоразу кулі не чіпали мене. Вони проносилися мимо, і падали на землю ті, хто наступав зі мною, а я залишався.

Несподівано роздався лункий хор кроків — знайомий звук, відбиваний сотнею пар похідних черевиків об кругляки бруківки.

Я занервував. Не хотілося зустрічатися з тими, проти кого ми вчора воювали. Я швидко звернув на сусідню вуличку, що бігла до набережної, і рушив у бік свого улюбленого кафе.

Перше, що мене вразило, це нова яскрава вивіска над входом: «В ІРИНИ». Сторопівши, я завмер на місці.

Невже, попри все, вона стала власницею цього кафе?! Так же й Вацлав кілька днів тому казав мені: «зустрінемося в Ірини»?! Дивно, революція придушена, а її цілі досягнуті? Айвен заварив усю цю кашу, щоб залишитися в місті назавжди, і залишився. І я залишився, щоправда, в іншій якості. Ірина мріяла стати власницею кафе, і, схоже стала?! Я нічого не розумів. Здається, була розіграна якась дивовижно складна шахова комбінація, в результаті якої, після принесення в жертву кількадесяти пішаків, переможцями було проголошено обидві сторони. Якусь роль у цій грі, очевидно, зіграв і я, та, бувши пішаком, я не знав наперед своїх ходів, а коли ходив, то думав, що ходжу самостійно і лише туди, куди вважаю за потрібне.