Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
Я дивився на бутлі з вином, які стояли на полицях і, відволікаючи свої думки від холоду, дивувався, що навіть у такій темноті скло може спричиняти блиск, матовий, але помітний для очей блиск.
Якраз, напевно, в цей час на площі святого Лаврентія мав би звучати вибраний мною гімн міста, яке так і не стало вільним. Дивно думати, що саме сьогодні мав бути відсвяткований перший День Незалежності…
Все-таки це була прекрасна мрія! І ось тільки там, у погребі, я зміг по-справжньому її оцінити. Навіть прикро стало, що, насолоджуючись власною свободою і мріючи про те, щоб вона протривала до кінця мого життя, я практично нічого не зробив для цього. Навіть проблема створення чи пошуку гімну була для мене доволі обтяжливою, а про щось ще я й думати не хотів: кожному своє — мені був доручений гімн, Тіберію — герб, решті — безкровна чи «кровна» революція й подальша розбудова вільного міста-держави. Ще одна утопія закінчилася наказом: «У полон не брати!»
Це була прекрасна мрія. Напевно, єдина у своєму роді.
І саме за її невдале здійснення віддали свої життя хлопці, які отримали з рук генерала Казмо боєприпаси, а з вуст його — весь набір слів, як і закликали до подвигу. «До останнього набою… святий обов’язок… свобода або смерть…» Ферзі ніколи не гинуть. У крайньому випадку, вони здаються. Гинуть пішаки…
Та все-таки це була прекрасна мрія.
Я провів рукою по торцевому кружалкові бочки — гладенько обтесаний дуб, — потім опустив долоню на дерев’яний краник, що знаходився майже на рівні днища. «Цікаво, — подумав я, — невже вино в бочках не дає осаду?!»
А холод вже погрубив шкіру моїх рук, позбавивши її гладкості.
Але ж ніхто не скасовував сьогоднішнього свята. Ніхто не оголошував про те, що воно не відбудеться. Просто ті, хто знав про нього, або загинули, або втекли, або, як я, десь переховуються… І ніхто не може мені завадити відсвяткувати цей день тут, у чиємусь погребі… Ніхто?! Це я знову перебільшую. Можуть, дуже навіть можуть завадити, виявивши мене тут і пам’ятаючи про наказ: «Полонених не брати».
Та я не збираюся позбавляти себе цього, може, останнього для мене, свята!
І я відкрив краник та почув, як задзюрчав струмочок вина, проливаючись на долівку погреба. Я підставив складені човником долоні, почекав, поки вони наповнилися майже «до країв». Потім підніс до рота…
— За свободу! — промовив я і занурив губи в прохолодне, ледь-ледь терпке вино.
Після двох пожадливих ковтків мій «ручний бокал» спорожнів, і я знову підставив його під дзюркотливий струмінь.
Здається, вино допомагало від холоду. Принаймні я більше не думав про сирість.
Я пив, доки не відчув, як обважнів мій язик. А коли відчув це, то вирішив, що прийшов час співати гімн. І, вирівнявшись, утерши мокрі від вина долоні об спортивні штани, я заспівав, безбожно фальшивлячи, але цілком щиро:
Ну ось, думав я, доспівавши гімн, урочиста частина свята завершена, і тепер можна розслабитися. А як можна розслабитися, якщо ти сидиш у темному погребі, сидиш уночі, і тільки в одному тобі поталанило — це винний льох.
І я знову підставляю долоні під струмінь і, набравши у них вина, «умиваю» обличчя. Потім знову набираю і п’ю, п’ю. Потім облизую долоні ледачим язиком і знову підношу їх під краник.
Шкода, що немає на чому сидіти. Та нічого, ще трішки вина — і я зможу комфортабельно влаштуватися просто на підлозі, але, звісно, не у винній калюжі.
А святковий настрій уже при мені, і я навіть нутрощами своїми відчуваю цю довгождану незалежність…
Цю абсолютну незалежність сьогоднішніх подій від мене.
І мою цілковиту залежність від них…
І ще трохи вина в мої долоні… Я вип’ю це вино в іншому куті погреба. Я зовсім забув, що спустився сюди по сходах.
Присідаю на холодний бетон і думаю про те, що наостанку необхідно проказати бодай один значний тост.
А очі злипаються, і думки мої радше нагадують кросворд, ніж зв’язну ідею.
Та все-таки я розглядаю цей уявний кросворд думок і шепчу — промовляти голосно мені вже не під силу — вдалий, як на мене, тост:
— За День Незалежності!..
А очі злипаються; обважнілі руки стомилися тримати у складених човником долонях вино, але вилити його на підлогу шкода, та й сором не випити після такого тосту.
Ще один ковток, і я знову витираю мокрі долоні об свої спортивні штани, а очі вже заплющуються, і я здаюся. Не залишилося в мене більше бадьорості, щоб опиратися наступаючому сну. І, опустивши голову на підтиснуті під себе коліна, я йду в завтра.