Жак фаталіст і його пан
- Автор: Дидро Дени
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Сучасність
- Переводчик: Іван Кошелівець
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак фаталіст і його пан». Краткое содержание книги:
— Почнеш від початку.
— Щоб Жак оповідав удруге! Коли ж там, угорі, записане протилежне. І якби мені трапилося щось повторити, я не стримався б від вигуку: Ах, якби це почув твій дід!.. І я пошкодував би за кляпою.
Жак: Ще за тих часів, коли на ярмарках у Сен-Жермен і в Сен-Льорен грали в газардні гри...
Пан: Алеж то в Парижі, а друг твого сотника був комендантом залоги на кордоні.
Жак: На Бога, пане, не перешкоджайте мені оповідати... Гурт офіцерів зайшов до намету, у якому саме був інший офіцер, що розмовляв з господинею намету. Один з них запропонував йому заграти в кості на десятку. А треба вам сказати, що по смерті мого сотника його друг забагатів, а також почав і грати. Отож він, чи пан Ґерші, погодився. Кинули жеребок, і перша черга припала його партнерові, а той виграє, та й виграє, та й виграє без кінця. Гра набрала напруження, йшли по банку, потім по малій половині, потім по великій половині, знову по банку й по великому банку, аж поки одному з присутніх спало на думку сказати панові Ґерші, чи хай буде — другові мого сотника, що ліпше було б йому тут зупинитися та й годі грати, бо він не такий тямковитий у грі, як інший. По цих словах, сказаних лише в жарт, друг мого сотника, чи пан Ґерші, подумав собі, що має справу з ошуканцем. Раптом він хопився рукою до кишені, витягнув ніж, що мав досить загострений кінець, і коли його противник простягнув руку, щоб зібрати кості й укинути їх у ріжок, загнав йому ніж у руку і, наче б цвяхом, пришив руку до столу, кажучи при тому:
— Якщо кості фальшиві, тоді ви ошуканець, коли ж ні — буду винен я.
Кості виявилися в порядку, і пан Ґерші сказав:
— Мені дуже прикро, і я готовий на відшкодування в будь-якій формі...
Але це не були слова друга мого сотника, бо той сказав так:
— Я програв гроші, я пробив руку чесній людині, але зате я здобув собі задоволення битися, скільки мені захочеться...
Прицвяхований офіцер подався геть перев'язати собі руку. Коли рана загоїлася, він знайшов офіцера, що прицвяхував його руку, і зажадав сатисфакції. Той, чи скажімо, пан Ґерші, визнав, що вимога справедлива. Інший, тобто друг мого сотника, кинувся йому на шию й закричав;
— Ви не можете уявити нетерпіння, з яким я вас чекаю...
Вони подалися на двобій; той, що прицвяхував іншому руку, тобто пан Ґерші чи друг мого сотника, дістав добрий удар шпаги в живіт; прицвяхований підвів його, відвіз додому і сказав:
— Пане, ми ще зустрінемося...
Пан Ґерші не відповів нічого; а друг мого сотника сказав:
— Буду вельми радий.
Вони билися вдруге і втрете, до восьмого чи десятого разу; і за кожним разом той, що прошив руку, падав поранений. Обидва були порядні офіцери, обидва мали заслуги; їх авантура наробила багато галасу; в історію втрутився міністер. Одного з них залишили в Парижі, другого перевели в інше місце. Пан Ґерші підкорився наказові; але друг мого сотника впав у розпач. Отут і різниця між двома людьми, що обидва доброго характеру, але один мудрий, а в другого трохи не всі дома.
До цього місця історія пана Ґерші і друга мого сотника однакова: без жодної різниці. Отут власне й причина, чому я називав їх обох разом, чи розумієте, мій пане? З цього місця я їх розділю і оповідатиму вже виключно про друга мого сотника, бо решта стосуватиметься тільки до нього. Ах, пане, щойно тут ви побачите, як мало ми маємо впливу на наше призначення і скільки дивних речей записано на великому сувої!
Друг мого сотника, тобто той, що прицвяхував ножем руку, попросився на відпустку, щоб побувати у своїх краях; і одержав її. Його шлях лежав через Париж. Він їхав поштовою каретою. О третій годині ранку карета проїжджала повз оперу, саме тоді, коли там закінчився баль. Три чи чотири молоді вітрогони в масках сіли до карети, щоб разом з подорожніми доїхати до місця сніданку. Доїхали до призначеного місця на світанку, почали придивлятися один до одного, і хто ж мав бути більше здивований, як не прицвяхований, що впізнав того, хто прицвяхував йому руку! Цей другий подав йому руку, кинувся в обійми і почав висловлювати захоплення з такої щасливої зустрічі. У тут ж мить зайшли вони поза якусь клуню і, один у сурдуті, а другий у масці, вхопилися за шпаги. Тому, що прицвяхував другому руку, тобто другові мого сотника, випало розпластатися ще раз на землі, а його противник, пославши йому когось на допомогу, сів за стіл разом з своїми приятелями й рештою подорожніх та й заходився пити й їсти собі на здоров'я. Саме одні приготувалися рушати далі в путь, а інші повернутися до столиці на поштових конях і все ще в масках, як увійшла господиня і поклала край Жаковій розповіді.