Жак фаталіст і його пан

Жак: Хто може це знати?

Господиня: Вони самі так кажуть.

Жак: Теж мені резон!..

Пан дав знак господині, з якого вона зрозуміла, що Жак не сповна розуму. Господиня відповіла на знак пана, співчутливо стенувши плечима та додавши до того:

— У його віці! Яка шкода!

Жак: Яка шкода — не знати, куди йдеш.

Господиня: Старший з них двох зветься маркіз Дезарсі. Це був чоловік, що любив жити для власного задоволення, дуже ввічливий, але без великої довіри до жіночих чеснот.

Жак: І слушно.

Господиня: Пане Жаку, ви мені перешкоджаєте.

Жак: Пані господине заїзду «Великий Олень», я з вами не розмовляю.

Господиня: Пан маркіз, одначе, натрапив на одну таку, що добре його до рук прибрала. Звали її мадам де Ляпоммре. Вона була вдова, що жила в доброму звичаї, була високого роду, багата й горда. Пан Дезарсі занедбав усі свої знайомства, обмеживши себе виключно відвідинами мадам де Ляпоммре, і упадав коло неї з найбільшою наполегливістю, поклавши собі всіма можливими жертвами довести їй свою любов, навіть запропонував їй одружитися. Але ця жінка була така нещаслива з своїм першим чоловіком, що вона... (Пані! — Що там? — Ключ від засіка з вівсом! — Подивись па гаку, а як там нема, дивись у скрині) — що вона ладна була витерпіти всі нещастя на світі, ніж погодилася б на небезпеку другого шлюбу.

Жак: Ах, залежно від того, як записано там, угорі!

Господиня: Ця жінка жила дуже відлюдно. Маркіз був давнім другом її чоловіка і бував у їх домі; вона не відмовлялася приймати його й тепер. Як не зважати б на його дещо в жіночому смаку замилування до перебільшених форм ввічливости, то він був той, про кого кажуть — людина чести. Безнастанне наполягання маркіза у сполученні з його особистими якостями, його молодістю, вродою, враження щирої пристрасти, самотність, нахил до ніжности, коротко сказавши, все те, що робить нас безборонними перед упаданнями чоловіків... (Пані! — Що там? — Поштар. — Посади його в зеленій кімнаті і почастуй, як звичайно) мало свій ефект, і мадам де Ляпоммре, по багатьох місяцях опору маркізові, боротьби проти самої себе, зажадавши за звичаєм найурочистіших клятв, ощасливила маркіза; щаслива без міри була б і його доля, якби він зміг зберегти ті почуття до своєї коханої, в яких він клявся і які вона мала до нього. Бо, бачите, пане, лише жінки здібні кохати, чоловіки ж у цьому ділі нічого не тямлять... (Пані! — Що там? — Жебрущий чернець. — Дай йому дванадцять су за цих панів, що зі мною, і шість за мене, а потім хай іде по інших кімнатах). По кількох роках маркізові почало здаватися, що життя мадам де Ляпоммре дуже одноманітне. Він запропонував їй вийти у світське життя; і вона погодилася; приймати кількох панів і пань, і вона погодилася; влаштовувати товариські обіди й вечері, вона й на це погодилася. З часом він почав зникати, не бачивши її один день, два дні; ще далі перестав з'являтися на обіди й вечері, які сам улаштовуваїв; далі почав скорочувати свої відвідини; знайшлися справи, якими виправдувалася його відсутність; врешті, як і приходив, промовивши одне слово, розсідався в фотелі, брав у руки брошуру, кидав її, говорив з своїм псом або засинав. А як приходив увечорі, то його здоров'я, що розладналося докраю, вимагало завчасу повернутися додому: так наказував Троншен.* «Цей Троншен — великий чоловік! Слово чести, я не сумніваюся, що він урятує нашу приятельку, хоч інші лікарі вже не мають жодної надії». І так мовлячи, він брав свою палицю й капелюх і виходив, забуваючи часом навіть поцілувати її на прощання. Мадам де Ляпоммре... (Пані! — Що там? — Бондар. — Скажи, хай піде до льоху й огляне дві бочки з вином). Мадам де Ляпоммре почувала, що він її вже не любить; їй хотілося пересвідчитися в цьому, і ось як вона вирішила... (Пані! — Вже йду, вже йду).