Поїзд, що зник

- Ти стовідсотково правий, мій друже Гораціо, - почувся ззаду знайомий голос, - на світі ще чимало такого, що й не снилося нашим мудрагелям.

Єдиним із моїх знайомих, хто став би цитувати Шекспіра у підземному переході об одинадцятій ранку був Олекса Cирота, старший інспектор Київського кримінального розшуку, мій друг і також великий любитель кави. Ситуацію він оцінив професійно:

- Якби сьогодні була Тамара, то розжилися б парою чашок поза чергою. А ця навіть стрихніну наліво не дасть, змусить вистояти. Ти в “Дніпрі” вже був?

- Скрізь був. В “Дніпрі” спецобслуговування, в “Кулінарії” санітарний день, в “Дієті” провінція київські торти хапає.

- А кажуть, що в бульйонній навпроти метро знову варять?

- Варять, куштував… має присмак і запах сечі із сусіднього громадського клозету.

- Ситуйовина, - погодився Олекса, - а на роботі в тебе що?…

- Зміцнення трудової дисципліни. Кадровики навіть до туалетів заскакують аби перевірити чи ми там, чи десь здиміли. Слухай, а у вас “Реєстр внутрішніх відряджень” є?

- Обов’язково! Як тільки одержуємо інформацію про виявлення чергового неопізнаного трупу чоловічої статі, так одразу дивимося у цей реєстр - чи то випадково не наш співробітник вибрався у ті місця по справах. Добре! Вважай, що ти мене умовив. Ходімо до мене додому, вип’ємо по-людському. А на роботу подзвони і скажи, що тебе затримали свідком дорожньо-транспортної пригоди. Довідку я тобі дам. Хай її кадровики засклять і на стінку у себе повісять.

Я навмисне переказую у всіх деталях події того ранку. Вони аж ніяк не були пов’язані з наступною розповіддю мого друга Сироти. Але я хочу щоби молоді читачі зрозуміли, як складно було в ті далекі радянські часи двом нормальним дорослим людям спокійно посидіти і погомоніти годинку-другу за кавою, в теплі і затишку. Можливо, саме такі от побутові дрібнички, а не прагнення до високих ідеалів, з часом накопичувались аби врешті викликати в головах людей думку, що далі так жити не можна.

Олекса з мамою займали двокімнатну квартиру майже в центрі Києва у старому дореволюційному “прибутковому” будинку. Ця споруда пережила чимало потрясінь і катаклізмів. Її кілька разів перебудовували. Спочатку із розкішних квартир робили комуналки, потім комуналки перепланували на окремі квартири зі стандартним радянським метражем. Тому Олексина обитель мала чудернацький вигляд: з невеличкої прихожої троє дверей вели до житлових кімнат і туалету, а от до ванної і кухні треба було ще йти довжелезним коридорчиком завширшки з метр. Щоправда, кухня була несподівано просторою і до того ж мала балкон. Його спорудив хтось із попередників Олекси, якесь велике цабе. Бо балкон і високі скляні двері з вікнами були єдиними на глухій стіні брандмауера і здалеку нагадували гніздо якогось чудернацького птаха.

На цій кухні Олекса і проводив майже весь свій вільний час, а в маленькій кімнатці, схожій на поставлену на попа цигаркову коробку, лише спав.

Я одразу зрозумів, що мого друга щось гнітить. Він був не втомленим чи збудженим, а саме пригніченим.

- Сьогодні у нас розподіл праці. Зерна змелеш ти, а я зварю.

- Що сталося?

- Виробнича травма. Один йолоп не там, де треба, і не тоді, коли треба обрізом вимахував. Довелося вибивати з нього цю дурну звичку. Ну я й передав куті меду - трішки. Подробиці потім. Мели, цапуню, мели…

Я слухняно змолов, а мій друг заварив міцнющу каву, відсьорбнув за один раз пів чашки, скривився, допив, мовчки встав, помив чашки і джезву, запарив нову порцію і раптом запитав:

- Ти теж вважаєш, що я несповна розуму?

Я намагався звести все на жартики, мовляв, як щось і помічав у свого друга Олекси, то виключно надмір здорового глузду, а не його відсутність. Проте, Сирота відмахнувся і нарешті сказав своє знамените:

- Слухай!