Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Таким чином, Буджацька, Єдисанська, Єдичкульська і Джем-буйлуцька ногайські орди, часто хибно описувані в літературі як такі, що здавна з’явилися в Кримському ханстві та буцім незмінно займали ці території, значною мірою є результатом діяльності кримських ханів після 1739 року, переважно — Крим Гірея за часів його першого правління (1758—1764).

У російській історичній літературі усталився ідеологічно зверстаний погляд на те, що так звані «татарські набіги» без перерви плюндрували «Русь», починаючи від Батиєвої навали і закінчуючи «останнім набігом Крим Гірея» 1769 року. Це один із головних російських імперських міфів, який, по-перше, стверджує те, що Московія разом з «шапкою Мономаха» успадкувала від Київської Русі ще й її ворогів — «ординців». По-друге, боротьба з «татарами» подається як «історична місія» збирання та захисту «єдиного руського народу». Це твердження лукаво підтасовує поняття. Адже саме Золота Орда підняла з історичного захолустя нічим не примітне Московське князівство, вивищила його над руськими великими княжіннями з метою їхнього послаблення й тримання в покорі; саме вона завела потоки данини з Русі до Москви, використовуючи її як «колекторську фірму». Московські князі нічого не робили для протидії золотоординцям, а лише тихцем клали до своєї калити частину зібраної для них данини й боягузливо позирали в степ, чекаючи, коли те неправедно зібране багатство можна було б лишити собі. І тільки після Темірланових погромів Золотої Орди та остаточного її знищення Менглі Гіреєм 1502 року знахабнілий князь московський своєю туго набитою калитою поодинці перебив слабші за себе Казанське, Астраханське й Сибірське ханства та підступно розколов Ногайську Орду. Звісно, все це мало незугарний вигляд, і тому колишній золотоординський агент-колектор мав багато викласти з тієї калити на золочення церковних куполів і написання книжок для виправдання своєї, за висловом Васілія Ключевського, «набожно-трусливой... московской совести».

Третя змістова складова того твердження кидає густу тінь на причину «татарських набігів» як явища, котре нічого спільного не має з походами армії Бату-хана, високоорганізованої та оснащеної найтехнологічнішою зброєю свого часу. Після руйнування степових держав Московією в середині XVI століття величезна маса кочового люду опинилася в стані хаотичного блукання, на узбіччі соціального життя. Ретельна регуляція використання пасовищ та інших ресурсів степу, чітка улусна система з її стійкими соціальними зв’язками та політичними зобов’язаннями кожного кочового колективу, безпечний степ і розвинена інфраструктура караванної торгівлі як основа процвітання степових міст — все те, що в часи Золотої Орди було гарно впорядковане і за Ногайської Орди ще трималося певного ладу, відтепер лишилося в минулому. Спричинений Москвою хаос добре помстився їй після згасання династії Івана Калити, у так зване «Смутное время». Ногайці тоді вздовж і впоперек грабували Московщину кілька років поспіль та перетворили всю Рязанську землю на своє пасовище.

Кримські хани вчилися управляти цим степовим хаосом, спрямовуючи його в русло організації високорухливих і чітко скоординованих диверсійних рейдів. Почергово виснажуючи ними то Річ Посполиту, то Московію, вони дбали не про наступ, а про оборону — протидію просуванню цих потужних держав до малозалюдненого й економічно слабкого Криму. І дбали про це з мінімальними ресурсами блискуче всуціль до кінця XVII століття. Та у XVIII столітті правителі Криму мусили проробити іншу важку й досі не оцінену в російській літературі роботу — повернути безпеку в степ. І це вони робили аж ніяк не під тиском російських перемог, на чому наголошує той само імперський міф, доводячи, буцім Росія захистила Україну від нескінченних «татарських набігів». До цього їх спонукала корінна зміна системи міжнародних відносин як результат перемог Священної Ліги та Карловицького конгресу, у яких Московія відігравала далеко не першорядну роль. Кримські хани поновлювали свої диверсійні рейди лише під час османо-російських воєн 1710—1713,1735—1739 і 1768—1774 років, але в часи миру жоден напад не був ними організований. Це чинили ті, хто протидіяв умиротворенню степового порубіжжя, зокрема — ногайці, котрі перебували в чужому для себе світі, про який не мали жодної причини дбати.

Проміжок між 1739 і 1768 роками був часом майже повного зупинення набігів. Безпечні кордони дозволили ногайцям відновити повноцінне кочування. Високий попит на виробництво зернових культур спонукав їх частіше займатися землеробством, не полишаючи при цьому кочівницького способу життя. Будь-який стабільний кочівницький колектив, виходячи з місця зимівлі кочувати навесні, міг в разі потреби засіяти певну земельну ділянку зерновими і повертався до неї в часи жнив. Кочовик гребував не стільки землеробством, скільки осілістю, оселяненням; тож і кочовики-ногайці не становили винятку. Для стимуляції товарності ногайського землеробства Крим Герей намагався навіть побудувати окрему пристань на Дніпрі.