Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Українські гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, дуже негативно ставилися до переселення, часто стримували переселенські потоки і, звичайно, збиралися плюндрувати нові слободи, що ставали прихистком для опозиційних елементів. Так, після поразки повстання Мартина Пушкаря 1658 р. до Сум та Охтирки повтікало найближче оточення ребеліянта: Іван Донець, Яків Барабаш, Яків Черніговець. Гетьман Іван Виговський зібрав війська поблизу Гадяча для походу на неслухняні слободи проти згаданих старшин та козаків, після чого в облогу були взяті прикордонні міста. Однак подальші події відвернули Виговського від виконання тих планів. Каральні акції на слободи влаштовував полтавський полковник Федір Жученко впродовж 1661—1662 рр., напевно виконуючи волю гетьмана Юрія Хмельницького. Та на 60-ті рр. стало зрозуміло, що слободи — нові населені пункти, і завданням для гетьманів було визнання їхньої юрисдикції щодо нових населених пунктів. Завдання, вочевидь, невдале.

Чугуївська невдача добре навчила московський уряд не надто довіряти бунтівливим українським переселенцям і, якщо є можливість, тим, хто виявляє свою лояльність і підданство, селити подалі від кордону. Велике переселення, цілий Чернігівський полк на чолі з полковником Іваном Дзинковським, з родинами і худобою 1652 р. було направлено за сотні верст до недобудованої фортеці Острогозьк на річці Тихій Сосні, хоча переселенців і могли оселити біля Недригайлова, що на Сумщині. Переселенці до Острогозька дуже швидко натрапили на велику проблему — воєводське правління. Конфлікти набували кумедних ознак, особливо що стосується корупції і задобрювань прикордонної воєводської адміністрації. Українські переселенці носили чуби («хохли»), і воєвода Денис Астафьєв прагнув переконати в будь-який спосіб, що з такими зачісками до церкви ходити не годиться. Інший приклад: уже згаданий воєвода просив збудувати окрему в’язницю, оскільки українські переселенці відмовлялися охороняти в’язнів в основній адміністративній будівлі — «приказной избе» («то им не заобычей»).

Найбільші міста майбутньої Слобожанщини в основному виникали на старих уже поселеннях, городищах, часто запустілих від попередніх колонізаційних спроб. Місто Суми виникло на Барліцькому городищі, куди 1655 року прийшли переселенці з містечка Ставищ Білоцерківського полку. Близько 1657 року Охтирку, запустілу прикордонну фортецю, залюднили мешканці сусідніх містечок, у той же час поблизу Лебединого озера та російської залоги «Возний городок» осіли козаки. Здавалося б, непридатні поселення Валки та Цареборисів протягом 1654— 1655 рр. також заселили переселенці. На Змієвому городищі уже 1656 р. переселенці почали будувати фортецю — Зміїв. А на місці впадіння річки Лопань у Харків, на зручному плато земель Білгородського Миколаївського монастиря наприкінці 1654 р. колонізатори заклали поселення, назване за річкою Харків. Харків на початку свого існування був надзвичайно цікавим містом — з яскравою козацькою структурою, поділом на сотні на чолі з отаманом (першим відомим отаманом був Іван Кривошлик). Харківські мешканці налагоджували своє життя і будували фортецю за своїм звичаєм, а не за вказівками воєводи (у Харківську колонію воєводу призначено уже 1655 р.). Доволі швидко заснували церкву (Успіння Пресвятої Богородиці) та добилися права проводити ярмарки.

Тут треба також згадати про наявність російських колонізаційних ініціатив, особливо на південь від Білгородської лінії та біля Чугуєва. Так, поруч із Харковом виникли села російських служилих, які несли службу на прикордонні і незрідка потому і в Харківській фортеці. Їхні назви були часто патронімними (за прізвищами): Васищеве, Жихар, Бабаї. На північ від Харкова виникли два села з етнічно різним населенням, наприклад Руська Лозова та Черкаська Лозова, Руські Тишки та Черкаські Тишки («черкаси» — назви українців в російській документації). Так само вагомі російські поселення були на західному закінченні Білгородської лінії (Вольний) та поблизу Путивля: Кам’яне, Недригайлів, Червлене. Спочатку можна було спостерігати побутові конфлікти між російськими «дітьми боярськими» та «черкасами». Поблизу Лебедина «діти боярські» навіть зрізали у місцевого населення згадані поперед «чуби», певно, як ознаки тожсамості. Однак з часом населення змішувалося, і тоді українські поселенці превалювали. Побутові суперечки між нащадками російських і українських переселенців можна спостерігати і до сьогодні на Сумщині. Ці випадки часто випадають з дослідницьких практик, хоча є багато цікавих моментів запозичень. На пізнішому етнографічному матеріалі це дуже помітно. Від росіян українці запозичили використання плуга, увагу до коней, деякі особливості млинарства. Від українців росіяни запозичили окремі лексеми (кавун, горище, тирса), поширення системи бжільництва та використання волів у рільництві. Важливий також момент культурних засвоєнь: русифікація прізвищ, особливо московською бюрократичною системою, поширення вотчинно-помісного землеволодіння і принципів російського судочинства («Соборне уложеніє», 1649 р.) були невід’ємною ознакою початків сталої історії Слобожанщини.