Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Правителі Ногайської Орди, нащадки Едиге, як нечингізиди, не могли претендувати на ханський статус, а задовольнялися питомо своїм титулом «бій», який у тогочасній Московії вважали рівнозначним княжому, не царському (кримського хана, наприклад, називали царем). Утім, у Ногайській Орді відповідно до її державного розвитку формувалася власна титулатура. Слідом за бієм ішов нарудин, котрий своєю назвою завдячував імені Едигейового сина Нур ад-Дін’а, далі — кейкуват і тай-буга. Столицею Ногайської Орди стало місто Сарайчик, або Малий Сарай (у цьому теж проступає статусне зменшення щодо Золотої Орди). Більшість ногайських мурз виводила свій родовід од Нур ад-Дін’а, а отже, вважала один одного родичами. Складна система кревно-родинного зв’язку між ними покладалася в основу володіння улусами — групами кочового населення; принцип передання спадку від старшого брата до меншого (а не від батька до сина) мав запобігти дробленню родового володіння, консолідації знаті під єдиною «племінною» назвою: ногайці (ногайлар). Цю назву в часи найбільшого піднесення Ногайської Орди — на зламі XV—XVI століть і в 30—40-ві роки XVI століття — було поширено на все тюркомовне кочове населення, котре перебувало на схід від Волги, південніше від Уральських гір і аж до Аральського моря та ріки Сир-Дар’я. Історична пам’ять сучасних башкир, каракалпаків, частини казахів та деяких інших тюркомовних народів пов’язує власні витоки саме з Ногайською Ордою.
Степи, що простяглися від низин Дунаю до правобережжя Кубані, були одним з центрів тяжіння ногайців ще на ранньому етапі їхньої історії. У Північному Причорномор’ї існувало окреме відгалуження роду Мангит, споріднене з Мангитами-Едигейовичами; воно й приймало перших ногайських мігрантів до свого елю. В останні десятиліття існування Великої Орди (головна частина Золотої Орди, що вціліла після Темірланового погрому) мангитська знать зберегла за собою титул бекля-рибека, що давав право на контроль її правого крила, розташованого в причорноморських степах, включно з Нижнім Подніпров’ям. Після розгрому Великої Орди кримським ханом Менглі Гіреєм І 1502 року представники західної гілки роду Мангит визнали його владу і погодилися перейти на постійне помешкання в Крим. Утім, вони зберегли деякі свої прерогативи та були введені до кола найвищої кримської знаті — карачі-беїв, посівши в ньому другу, після Ширін-беїв, позицію, яка давала право чоловікам-мангитівцям одружуватися на жінках з роду Гіреїв. У Криму мангитівці дістали наймення Мансур-оглу/ули, тобто «діти» Мансура, сина Едиге. Крім того, за ними зберегли фактичне право поширювати свою владу на ногайців, які мігрували з пониззя Волги до Північного Причорномор’я.
Менглі Герей-хан оселив мангитівців у Криму, аби нейтралізувати в їхній особі осердя потенційного сепаратизму. Отримавши тут свій окремий бейлик (володіння бея), вони з часом втратили більшість своїх прерогатив щодо степу, розташованого за межами півострова, зокрема й володіння степами в пониззі Дніпра. Так само правителі Криму чинили і з іншою степовою аристократією, спонукаючи її разом з підвладними кочовиками осідати на Кримському півострові. Аби перешкодити їхньому самовільному поверненню до відкритого степу, у Перекопі побудували (відновили) вежу з брамою та вали (Op-Капи), котрі мали не стільки оборонне значення, скільки поліційну функцію — контролювали переміщення населення. Кочовики, які за різних обставин потрапляли до Криму, піддавалися насильницькому осадженню на землю. Кримські правителі в такий спосіб дбали про збільшення кількості населення у своєму малозалюдненому володінні, а заодно й чисельності свого війська. Заманивши чи насильно перемістивши за перекопську браму певну групу кочовиків, місцеві урядовці одразу ж наказували палити їхні гарби та юрти, тим позбавляючи їх засобів до кочування.
Кочівницький спосіб життя становив найвищу цінність для кочовика, а вимушена осілість сприймалося ним як огидне приниження. Ногайський вислів «зламати свої гарби» означав відмову від кочування і тому промовлявся з жалем. Селяни, котрі живуть на одному місці, «гидять під себе», сплачують податки, зазнають приниження від чиновників та не знають п’янкої волі свіжого повітря степу, викликали в них зневагу. Цю зневагу культивували разом із тисячолітньою практикою здійснення набігів на сільську ойкумену; ставлення кочовика до селянина було подібним до ставлення мисливця до своєї дичини.
Після остаточного падіння Золотої Орди назва «ногайці» закріпилася за тим тюркомовним степовим людом, котрий, втрапивши до орбіти впливу Ногайської Орди, зберіг свою спроможність до кочування. Тюркомовне ж населення Казанського, Астраханського, Касимівського та Кримського ханств дедалі більше тяжіло до осілого способу життя (часто через примус власної адміністрації) й приміряло до себе складну за змістом назву «татари» (власне тому поняття «ногайські татари» є некоректним). Ставлення кочовиків-ногайців до осілих мешканців Криму та пізніших кочових приходьків, які, осівши, залучилися до етногенезу кримських татар, було зневажливим. Попри спільну релігію (сунітський іслам ханафітського маз-хабу) та зрозумілу мову, ногайці та кримські татари уникали споріднення через шлюби, адже перші вважали других «брудними селянами», другі ж ставилися до перших як до «поганих мусульман» або «собачих дітей» (уявлення ногайців про свого тотемного першопредка вовка/пса стало предметом в’їдливих кпинів та саркастичних перекручень з боку кримських татар, котрі, зокрема в часи Г.-Л. де Боплана, твердили, що ногайські діти буцім «народжуються сліпими, мов цуценята»). На цьому ґрунті виникли тривкі стереотипи, які промовляли про те, що ногайці та кримські татари впродовж значного часу не були зичливими сусідами один щодо одного.
Правителі Криму намагалися поширити свій контроль на окремі райони степу, зводячи наприкінці XV—XVI століття фортеці Очаків, Тягиня, Феррах-Кермен та Арабат. Їх розташування на ключових пунктах було важливою умовою, що дозволила Гіреям поширювати свою владу на кочове населення, котре після знищення Великої Орди перебувало у постійному русі, шукаючи найбільш прийнятного для себе політичного притулку. Пов’язані в єдину військово-адміністративну мережу, ці фортеці виконували функцію «клапана», що пропускав мігрантів зі сходу, але перешкоджав їх поверненню. Ті самі функції в низинах Кубані виконували Тамань і Темрюк, що контролювали переправу через Керченську протоку й були важливим опорним пунктом Кримського ханства в його просуванні на Північно-Західному Кавказі.
До кінця XVI століття більшість ханських фортець перейшла в управління урядовців Османської імперії, у складі якої перебувало Кримське ханство. Дбаючи про свої інтереси, османи значно підвищили оборонне значення цих твердинь, а заодно і спроможність ханів збирати під своєю владою кочовиків. Але разом з тим вони звели нанівець розвиток артилерії та інших видів вогнепальної зброї у Кримському ханстві. Натомість йому залишили військову спеціалізацію на диверсійних рейдах легкої кавалерії. Змушений перебувати в межах тієї спеціалізації, Бахчисарай мав єдиний спосіб посилити власну воєнну могутність: збирати під своєю владою якомога більше кочовиків-ногайців, не дбаючи про якість їхнього озброєння, але спонукаючи їх до вдосконалення майстерності набігів. Саме завдяки перетворенню кочівницьких набігів на блискавичні та майстерно скоординовані диверсійні рейди, які скеровувалися то на Річ Посполиту (в разі її посилення і послаблення Московії), то на Московію (коли вона переважала Польсько-Литовську державу), ефективно виснажуючи економічні ресурси кожної окремо, Кримське ханство впродовж XVI—XVII століть мало потужний інструмент вирівнювання балансу сил на сході Європи, а отже, становило важливий суб’єкт міжнародної політики.
Тож кримський хан став грозою для своїх північних сусідів саме завдяки міграції ногайців з-за Волги. Перший масовий приплив ногайців на терени Кримського ханства стався 1502 року внаслідок розгрому Великої Орди, підтримуваної Едигейовичами. Сім років по тому Менглі Герай, як свідчить хроніка Олександра Гваньїні, вивів з берегів Дона близько 70 тис. ногайців, «чим він дуже зміцнився». Цей хроніст зазначив спосіб, до якого вдався хан, щоби одноразово впокорити таку велику кількість кочовиків (хоч і, вочевидь, завищену): він спершу захопив кочові аули — жінок та дітей (а також, певно, і худобу — головне багатство кочовиків); чоловіки ж, перебуваючи на віддалі, зібравшись у військові загони, тоді мусили прийняти ханську владу як умову повернення їхніх сімей. Вочевидь, у такий саме спосіб володарям Криму вдавалося, зокрема 1516 року, накидати свою владу на інші великі групи ногайців. Але загалом, ногайське населення в Кримському ханстві ще півстоліття не було надто численним, а Ногайська Орда становила ворожу щодо нього силу.