Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря
- Автор: Бачинська Олена, Вінцковський Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0461-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря». Краткое содержание книги:
• У боротьбі з Великою Ордою: народження Кримського ханату
• Українське козацтво наприкінці XV — у першій половині XVI ст.
• Український рух на Слобідській Україні
• Заснування й розвиток міст Південної України
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Новий кримський хан Селім І Герай (1671—1678 рр.) одноголосно характеризується і татарськими, і турецькими джерелами як розумний і проникливий правитель. Улітку 1672 р., невдовзі після призначення, Селім Герай здійснив у складі 300-тисячної турецької армії і разом з козаками Петра Дорошенка похід на Кам’янець-Подільський, який приніс перемогу над поляками. За його підсумками в укладеному 18 жовтня 1672 р. у Бучачі мирному договорі поновлювалися ті зобов’язання польського короля щодо Кримського ханату, які існували за часів Ісляма III Герая. Цей вкрай важкий для Польщі Бучацький договір був нетривким, і вже 1674 р. воєнні дії за участі кримського хана продовжилися. Їхнє завершення припадає на 1676 р., коли з поляками було укладено Журавненський мир, який у загальних рисах підтверджував попередній бучацький трактат.
Тим часом турецька експансія викликала занепокоєння не лише у Речі Посполитої, яка першою потрапила під удар, але й у Московського царства. Українські козацькі землі стали першим театром бойових дій у наступній серії російсько-турецьких війн. Кримський ханат при цьому виступив вірним союзником Османської імперії.
Після зречення 1676 р. Петром Дорошенком гетьманської булави османський уряд проголосив гетьманом, «князем Сарматії й України, володарем Війська Запорізького» Юрія Хмельницького (1677—1681 рр.). 1677 р. турки вдалися до масштабного наступу 120-тисячної армії на українські землі. Планувалося захопити Чигирин та Київ, а потім підкорити усю України. Кримський ханат було втягнуто до московсько-турецької війни на боці Оттоманської Порти.
За підсумками двох кривавих Чигиринських походів, у яких татарське військо відіграло суттєву роль, 1681 р. у Бахчисараї було укладено двадцятирічний мирний договір між Московським царством з одного боку і Османською імперією та Кримським ханатом — з другого. Султан турецький та хан кримський зобов’язувалися не допомагати ворогам Московії й бути «його царської величності — другом, а недругу — недругом». Умовним кордоном між державами вважався Дніпро, турки і татари визнавали зверхність московського государя над Лівобережною Україною і Києвом. При цьому Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини, а кримські татари мали право кочувати у південних степах України.
Важливою ознакою провінціалізації Кримського ханату і втрати ним суб’єктності на міжнародній арені стало те, що після укладання Бахчисарайського трактату за хана Мюрада Герая (1678—1683 рр.) московський цар припинив відсилати своїх посланців до турецького султана через Крим, як це обов’язково робилося раніше. Відтепер Москва воліла надсилати послів напряму через козацьку Україну та молдовські Бендери. Отримання Мюрадом Гераєм багатих поминок на якийсь час маскувало факт фактичної провінціалізації зовнішньої політики Кримського ханату і втрати ним колишнього грізного значення у регіоні. Однак воно не могло відмінити головного — віднині доля як українських козаків, так і кримських татар остаточно вирішувалася не у Чигирині чи Бахчисараї, а у Стамбулі, Москві та Варшаві.
Кримські хани, звичайно, не втрачали надії відірвати козацьку Україну від Московського царства. Договір старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Гетьманщини Петра Іваненка (Петрика) з Кримським ханатом від 1692 р. і надання Війську Запорізькому протекції у 1709—1734 рр. яскраво засвідчують ці прагнення кримських правителів. Вони, утім, так і не були втілені в життя, назавжди залишившись лише на папері.
Своєрідною епітафією українсько-татарській дружбі бурхливого XVII ст. є третя стаття ще одного знаменитого і також суто «паперового» документа доби — «Пактів і конституцій прав и вольностей Війска Запорізького» 1710 р. Пилипа Орлика: «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, на скільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і підтвердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт. Після закінчення війни, коли Бог допоможе, при бажаному й очікуваному нами мирі, новообраний гетьман, осівши у своїй резиденції, має неухильно пильнувати, зобов’язавши до цього і уряд свій, аби ні в чому з державою Кримською дружба і побратимство не порушилися через наших свавільних та легковажних людей, які звикли не тільки сусідську згоду та приязнь, а й союзи мирні руйнувати».
Ногайці в підданстві Кримського ханства
Як окремий народ ногайці склалися наприкінці XIV — упродовж XV ст. на степовому просторі між ріками Волга та Емба. Їхнім етногонічним першопредком, засновником Ногайської Орди, був Едиге (1352—1419) — беклярибек (головний воєначальник) пізньої Золотої Орди. Не будучи Чингізидом, він не мав права на офіційне правління, а тому мусив діяти від імені Чингізових нащадків, ставлячи їх на ханський престол та скидаючи з нього власною волею. Водночас у волго-ембинському межиріччі Едиге формував своє окреме володіння — Мангитський юрт, тобто область елю (родоплемінної спільноти) Мангит, чільним представником якого він був. Ім’я цього елю тоді поширилося на всіх його підвладних — і місцевих кипчаків-половців, і приходьків з Монголії та Семиріччя. За часів Чингізхана мангитівці були одним із багатьох монгольських племен, об’єднаних його владою. Та, перемістившись на захід євразійського степу, вони були асимільовані місцевою більшістю — кипчаками. Це і визначило те, що мова ногайців належить до кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. Утім, наймення «мангит» становило початкову етнічну назву ногайців; до недавнього часу так називали їх деякі сусідні народи, як-от калмики. Датою виникнення Ногайської Орди вважають 1391 рік, коли правитель Самарканда Темірлан завдав руйнівного удару по Золотій Орді, а Мангитський юрт на тлі загального розладу тісніше консолідувався під владою Едиге, тоді ж проголошеного улу бієм.
Назву «ногай» виводять від давньомонгольського слова на позначення тотемного першопредка — вовка/пса. Крилата вовчиця, або небесний вовк (ногайською мовою: Коьк Боьри), сьогодні є офіційним символом ногайців: золотий або зелений із золотим контуром силует вовчиці на синьому полотнищі. У давнину ногайцями, власне, називали чоловіків після проходження ними обряду ініціації (посвяти) «у вовки» (таким уявлявся воїн-кочовик); поняття «люди» стосувалося лише жінок та дітей обох статей. Юнак, переходячи під час того обряду до вікової групи чоловіків, символічно перетворювався на «вовка» і на знак того мав носити сіру смушеву шапку (боьрк), а ще краще — одяг із вовчого хутра. Загорнутися у вовчу шкуру або вдягнути вовчу шубу — річ вельми коштовну — символізувало друге народження, як і лікування тяжкої хвороби. Шанування тотемного першопредка, можливо, оприявнено в нещодавно виявленому ногайському похованні поблизу міста Астрахань, де поруч із залишками небіжчика були й кістки собаки.
Ім’я Ногай, маючи велике змістовне навантаження, було досить поширеним серед степової знаті; докладалося воно і до наймення бія Едиге, що відображено у ногайському епосі. Отже, етнонім «ногай» не слід пов’язувати виключно з Ногай Гайса Іса Кутар Татар’ом, правителем західного улусу Золотої Орди в другій половині XIII ст., від якого хибно виводять назву ногайців і тим самим визначають їхню прабатьківщину в причорноморських степах. Заперечення цього погляду найповніше аргументовано в працях сучасного російського сходознавця Вадима Трєпавлова. Тож ногайці опинилися в Північному Причорномор’ї в результаті кількох хвиль міграції, які траплялися внаслідок тяжких негараздів на території їхнього початкового розселення.