Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Курс на примусовість і мілітаризацію праці зустрів чимало опонентів, особливо в Україні. На IV партконференції КП(б)У навколо проблеми мілітаризації спалахнула гостра боротьба. Більшість делегатів солідаризувалася з опозиційними до лінії Леніна—Троцького прихильниками «демократичного централізму» («децисти»). Вони протестували проти вживання терміна «трудовий дезертир» і засуджували каральні заходи в боротьбі з цим явищем: створення штрафних команд, ув'язнення у концтабори тих, хто ухилявся від нав'язуваної праці тощо. Однак, незважаючи на те що на Всеукраїнській конференції КП(б)У децисти отримали більшість, потяг мілітаризації вже зрушив з місця, оскільки у Москві перемогла точка зору Леніна—Троцького. Теоретичну закономірність та практичну потребу примусу обґрунтував Микола Бухарін: «Пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є... методом вироблення комуністичного людства із людського матеріалу капіталістичної епохи».
В оприлюдненій 23 березня 1920 р. «Тимчасовій постанові уповноваженого Наркомату праці і соціального забезпечення» зазначалося, що «всі здатні до праці городяни УСРР від 16 до 50 років не мають права відмовлятися від праці, запропонованої їм підвідділом підрахунку і розподілу або його агентами». За недостатньої кількості працівників тієї чи іншої спеціальності або чорноробів спеціальні комісії з проведення трудової повинності мали право надсилати на цю роботу безробітних інших професій. За потреби вони мали право перекидати робочу силу в інші місцевості, і в цьому випадку робітники не мали права відмовитися від переїзду. Відзначалося, що за умови порушення вказаних настанов «накладається кара в адміністративному порядку аж до передання в карні трудові частини та арешту строком до 2 тижнів». При цьому безробітні позбавлялися ще й права на допомогу на період до 3 місяців.
Детальніше процедура розроблялася в інших постановах. Для залучення до праці на всіх рівнях (від місцевого селищного чи міського до Всеукраїнського) створювалися комітети 3 трудової повинності. 11 квітня 1920 р. було опубліковано тимчасове положення «Про Всеукраїнський комітет загальної трудової повинності». Права ухилятися від праці не мав ніхто.
4 липня 1920 р. у пресі було оприлюднено положення Всеукраїнського комітету праці «Про примусове притягнення осіб, не зайнятих громадсько-корисною працею», яким детально регулювалося це питання. На різних рівнях влади утворювалися комісії із представників ВУЧК, НКВС, Наркоматів юстиції, праці, які мали виявляти осіб, не зайнятих «громадською корисною працею», тобто тих, хто «живе на нетрудовий доход», «ще не має певних занять», незареєстрованих безробітних та кустарів, «фіктивних учнів» та «радянських службовців, що займаються сторонніми справами в робочий час і нехтують службою». Для їх виявлення дозволялося за допомоги міліції та ЧК проводити «провірку населення в будинках, забавових і публічних місцях, облави та обшуки».
Не менш жорсткими планувалося зробити засоби боротьби з невиходами на роботу. 5 червня Раднарком УСРР увів у дію на території України постанову РНК РСФРР «Про боротьбу з прогулами». Прогулом визначалася «неявка на роботу без правних підстав». За перший день прогулу знімалося 15 %, за другий і третій — додатково 25 % та 60 % місячної премії. При цьому робітник повинен був відробити прогули в надурочний час або в святкові дні і ця робота не обов'язково мала бути за спеціальністю. Прогул більше 3 днів тягнув за собою передавання справи в дисциплінарний суд як саботаж. Особи, «котрі ухиляються від обов'язку відробити прогул, підлягають ув'язненню в концентраційний табір». Проблему «догляду за табельною реєстрацією виходів на працю» поклали на керівників підприємств, які могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності у випадку «виявлення неправильностей» комісіями з трудової повинності. Законною підставою для неявки була довідка від лікарів, причому список осіб, яких уповноважували давати такі довідки, зазначався окремо.
Поряд із примусово-репресивними методами залучення до праці влада активно використовувала й агітаційно-пропагандистські. Була розгорнута масована ідеологічна кампанія, покликана запевнити робітників у тому, що націоналізовані підприємства, на яких вони працюють — це загальнонародне, в тому числі і їх власне надбання. Влаштовувалися урочисті вшановування ветеранів праці, відбувалося широко висвітлюване в пресі переселення робітників у буржуазні квартали. Одним із практичних наслідків такої кампанії стало поширення так званих комуністичних «суботників» та «недільників» — безоплатної громадсько-корисної праці в понадурочний час. Приміром, на українських залізницях у другій половині 1920 р. відбулося 1179 суботників та недільників, у яких узяли участь 210 тис. робітників.
Ці поняття, насамперед «суботник», увійшли в суспільний лексикон і дожили до наших часів. У період першого ж комуністичного штурму з пропагандистською метою до участі в суботниках залучалися навіть найвищі компартійно-радянські керманичі. Добре відомою, в тому числі і завдяки серії анекдотів на тему «Ленін і колода», є участь у суботниках «вождя світового пролетаріату». Керівники УСРР та КП(б)У теж неодноразово виходили на такі заходи, про що, звичайно, тоді широко повідомлялося у пресі. Мало того, фактор суботника було навіть використано у внутрішньопартійній боротьбі в Україні. На початку березня 1920 р. з подачі представника децистів Рафаїла (Фарбмана) у газеті, попри пряму заборону ЦК КП(б)У, була оприлюднена інформація про відсутність на цьому заході голови РНК УСРР X. Раковського та наркома продовольства М. Владимирова. Це мало істотний вплив на настрої рядових партійців Харкова, які при виборі делегатів на Всеукраїнську партійну конференцію віддали перевагу прихильникам децистів. Щоправда, самого Рафаїла після цього було негайно відряджено на працю за межі Харкова.
З намірами залучити населення до «громадсько-корисної праці» пов'язане і зникнення у правовому полі такого поняття, як «в'язниця». 18 квітня 1920 р. була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР «Про скасування поділу в'язниць на роди за важкістю кари та зміну їхньої назви на „бупри“ — будинки примусової праці». 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну в судових вироках слів «замкнення в тюрьмі», яких «на території УСРР не існує» на «примусові роботи з позбавленням свободи». У законодавство було введено таке поняття, як «трудове дезертирство», покарання за яке постійно шліфувалося і вдосконалювалося, а тлумачення самого поняття — розширювалося.
Протягом 1920 р. створювалися різного рівня комісії з боротьби з дезертирством, оголошувалися «трудові мобілізації», призначалася мілітаризація тих чи інших установ тощо. За введеною у дію 31 січня 1921 р. постановою РНК УСРР трудовими дезертирами вважалися навіть ті особи, які, приховавши свою спеціальність, працюють в іншому місці. Комітети праці мали право заарештовувати таких дезертирів на 2 тижні або передавати в штрафні трудові частини на термін до 6 місяців, а у випадку «зловмисного труддезертирства передавати судові ревтрибуналу». Постанови про застосування трудової повинності видавалися включно до березня 1921 р., коли було ухвалено рішення про підвищення до 55 років віку чоловіків, які їй підлягають, про використання військових частин для проведення весняної польової кампанії тощо. Та врешті-решт компартійне керівництво усвідомило, що принаймні на тогочасному етапі загальна примусовість праці веде у безвихідь.
Попри всю економічну безперспективність курсу на примусову працю в місті комуністична влада мала істотну підтримку. Підстави для цього справді були, адже влада взяла на себе роль годувальника міста. Якщо держава примушувала до праці й через заборону вільної торгівлі забрала можливість щось придбати на вільному ринку, то вона тим самим брала на себе зобов'язання якимось чином забезпечувати життєдіяльність своїх підлеглих. Тим більше, що гроші з часом дедалі більше втрачали свою вартість, а Наркомат фінансів «перетворився на орган, який постачав грошові знаки, як Наркомпрод був органом, що постачає продовольство».