Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Першою побачила світ стаття Г. Хименка (на жаль, про нього ми жодних відомостей не маємо) з красномовною назвою «Украинский язык не єсть язык Петлюри». Стаття російською мовою. Як видно з назви статті та мови її написання, вона була спрямована саме проти вказаних нами забобонів, які були ще надто живучі в середовищі компартійно-радянського апарату. Обґрунтувавши в першій своїй тезі думку про те, «що будь-яка мова, в тому числі й українська, є не самоціль, а засіб», Хименко в доступній формі «питання-відповідь» спробував довести положення про рівноправність української мови з російською та з усіма іншими. Його питання, аргументи та контраргументи настільки показові для того часу, що ми вирішили подати їх цілком, щоправда, в україномовному перекладі:
«2) З якого часу існує українська мова?
Декілька століть, про це свідчить багатотомна література (щоправда, з панським душком, як взагалі література інших націй). Ось чому зовсім протиприродно, що знаходяться тов. комуністи, які за наївністю своєю стверджують, начебто українська мова бере свій початок 1917 р., з часу революції, і є штучним творінням Петлюри та Грушевського.
3) Чи потрібна українська мова робітникам та селянам України?
Так, для українських селян та робітників вона потрібна, оскільки вона є для них рідною і зрозумілою. Деякі ж товариші ще продовжують заперечувати українську мову або ж припускають її існування остільки-оскільки, незважаючи на резолюцію про українську мову РКП.
4) Чи треба розвивати українську мову?
Не лише треба, але й необхідно, оскільки вона є тим засобом, за допомогою якого ми втілимо ідеї комунізму в трудящих масах України. Звідси висновок: Українська мова не є мовою Петлюри, а взагалі мовою, як і всі мови — є лише засіб, який організовує трудящих. Тлумачити ж інакше — значить, бути наївним, страждати на русифікаторство, прагнути асиміляції. Для кожного комуніста в ставленні до мови має бути зрозуміло, що не асиміляція, а кон'югація, тобто взаємодія рівноправних мов дасть у майбутньому єдину мову, яка буде створена соціалістичним ладом».
Означені Г. Хименком питання були справді нагальними, а в тому чи іншому вигляді вони виринали й надалі.
Ніби продовжуючи висловлені Г. Хименком тези, але водночас приносячи в них нове розмаїття кольорів, про українську мову було написано і в харківському, тобто центральному «Комуністі». Україномовна стаття за підписом Мирошниченка мала промовисту назву «Визнання української мови». Так, наприклад, у її перших рядках ми знаходимо таку фразу: «Дивлячись на українську мову як на засоб освіти, а не підтримки Петлюрівщини, комуністи на чопі з Радянською владою визнають її державною» (курсив наш. — Авт.). Усіляко поборюючи спроби використати українську мову «як засіб обурення проти наших братів працівників Москівщини», автор водночас намагався продемонструвати і класову підоснову тези про необхідність розвитку української мови. Зокрема, він відзначав: «Мова українська, довгий час бувша не визнаною і задавлена царським урядом вкупі з його прихвоснями, зараз визнається рівноправною... Наша мета — є відродження нашої культури, яка була в хижих рамцях капіталістичного уряду». Таким чином ті діячі, які зневажливо ставилися до розвитку української мови, гіпотетично могли бути звинувачені в потуранні буржуазії.
Загалом теза, в якій говорилося про державний статус української мови, не була характерною для того часу. Щоправда, в запалі протистояння з боротьбистами навіть X. Раковський, який 1920 р. перетворився ледь не на найбільшого захисника української мови, зазначав щось подібне. Так, у публікації в газеті «Коммунист» від 27 лютого 1920 р. він наголошував: «Ми бажаємо, щоб українська мова стала панівною мовою України». Така зміна ставлення X. Раковського до української мови та культури була відзначена за кордоном. Улітку 1920 р. член Закордонної групи українських комуністів В. Левинський так пояснював її причини: «Культурно-об'єдинительна і асиміляційна політика руських большевиків на Вкраїні, на цілій лінії скрахувала. І це причиною, чому тов. Раковський, нинішній „українофіл“ — як його називають, той сам, що ще недавно голосив на Вкраїні диктатуру російської культури, нині співає гимни „прекрасній українській мові“ і відсилає шовіністів-комуністів, що приходять з Москви на Вкраїну, в черезвичайку».
Підсумовуючи аналіз шляхів розв'язання мовного питання після ухвалення резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні», зазначимо таке. Наголос на правах української мови і реальні кроки в цьому напрямку були потрібні Кремлю як для посилення впливу на українське суспільство, так і для знешкодження боротьбистів. Слушність такого кроку визнавали й ті, кого навіть запідозрити в любові до української мови неможливо. Приміром, Артем (Ф. Сергєєв) у листі до В. Леніна від 12 червня 1920 р. відзначав: «Українізація міста, його наближення до села хоча б за мовою, розкацапування (мовою оригіналу — „раскацапывание“. — Авт.) міста — дуже корисне». У сенсі виконання завдання опанувати Україну мовні поступки виявилися доволі вдалим кроком. Образно кажучи, саме українська мова допомогла більшовикам розколоти не лише українське село, а й українську інтелігенцію. Але, за великим рахунком, принципової зміни у ставленні відряджених з Росії та місцевих русифікованих більшовиків до української мови як до «контрреволюційної» не відбулося. На цьому цілком слушно наголошував В. Затонський у написаних наприкінці 1920 р. (або на початку 1921 р.) «тезах з національного питання»: «У товщі партії [...] багато хто вбачає націоналізм у вживанні неросійської мови».
З іншого боку, українська мова та культура 1920 р. справді здобула більше прав у суспільно-політичному та культурному житті України порівняно з 1919 р. Після ухвалення резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» та низки категоричних пояснень Кремля з офіційного вжитку зовсім зникли твердження про «контрреволюційність» та «реакційність» української мови чи про її «несправжність». Русифікатори з владними мандатами вже не наважувалися виступати настільки відверто, як це було дотепер, а частина раніше нігілістично налаштованих щодо української мови діячів стали реально сприяти її розвитку. Одним із найяскравіших яскравих прикладів став X. Раковський, який затято намагався побороти тенденції до нехтування українською мовою. Ухвалені законодавчі акти з цього приводу стали першою ластівкою майбутньої політики коренізації.
«Нове бачення» місця української мови та культури потрібно було узгоджувати з уявленнями про національне питання та з комуністичною фразеологією часів першої спроби комуністичного штурму. У пригоді стала марксистська «діалектика». Затонський так обґрунтовував об'єктивну зумовленість «україножерської» політики періоду 1919 р., яка подекуди мала відголосок і 1920 р.: «Саме тому, що Україна, українська культура, її будівництво неможливе в буржуазних умовах, саме тому доводиться об'єктивно сказати, що той самий Баженко, який гостро вороже ставився до всього українського, — він фактично будував українську націю в нових формах. [...] Об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював — от хто фактично збудував Україну». Тих же, для кого українське слово було саме по собі однією з найбільших цінностей, більшовицький режим до влади не допускав, а їх організовані одиниці (українська кооперація, Учительська спілка, «Просвіти» тощо) нещадно викорінював навіть за політики офіційного сприяння розвитку української мови та культури.
Земельна лібералізація
vs посилена продрозкладка й комнезами
Земельне та продовольче питання. Навчені гірким досвідом масових селянських повстань у «куркульській» Україні, більшовики вирішили відступити від намірів швидкого перетворення села на комуністичний лад. Насамперед це стосувалося шляхів розв'язання найважливішого на той час для селян земельного питання. Від продрозкладки влада відмовитися не могла — втрата нею функції годувальника міста могла спричинити крах більшовицької влади. На початку грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція РКП(б), наголосивши, що «основні принципи продовольчої політики (державна заготівля хліба за твердими цінами, примусова розверстка)» зберігаються, визначила за потрібне «її проведення пристосувати до умов українського села». Була визнана потреба передати поміщицькі землі безземельним та малоземельним селянам. Особливо наголошувалася потреба «полишення справи об'єднання у комуни та артілі на вільне вирішення самих селян, з суворим покаранням місцевої влади за всілякі спроби внести сюди основу примусу».