Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
З огляду на названі обставини рішення з'їзду стали апогеєм формального централізму. У резолюції з приводу відносин між УСРР та РСФРР зазначалося: «4-й Всеукраїнський з'їзд рад заявляє, що УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки». З'їзд доручив «будучому Центральному виконавчому комітетові вести і далі ту саму політику тіснішого єднання», для чого було запропоновано ввести до складу Всеросійського ЦВК 30 представників УСРР. У резолюції було затавровано гасло «Української Народної Республіки» та названо контрреволюційною будь-яку спробу послабити зв'язок із РСФРР.
Централізація як необхідна умова перемоги над Польщею знайшла розуміння у Закордонної групи Української Комуністичної партії (ЗГ УКП). Представник цієї групи В. Левинський, виправдовуючи централістичний характер резолюції IV Всеукраїнського з'їзду рад про відносини з Росією, зазначав: «Коли б із Москви прийшов указ на Україну в інтересі оборони обох радянських республік, в інтересі побіди над Польщею і в інтересі революції, скасувати в Українській Радянській Республіці не тільки такі комісаріати, як господарства, військовости, шляхів і т. д., але й комісаріат освіти; мало того, коли б у цих інтересах треба було б скасувати українську мову на Вкраїні, розуміється оскільки це було б можливим, то український робітник і селянин, присутній на IV Всеукраїнському радянському з'їзді, був би і на цю жертву пішов, бо для революції він приніс би все».
Ухвалена IV Всеукраїнським з'їздом рад резолюція про відносини між УСРР та РСФРР у Кремлі сприймалася як формальне підтвердження факту входження України до складу РСФРР. Цілком буденно на наступному за Всеукраїнським з'їздом рад пленарному засіданні Всеросійського ЦВК після заслуховування доповіді Г. Петровського було ухвалено «включити до складу Всеросійського Центрального виконавчого комітету 30 членів Українського Центрального виконавчого комітету». Такий підхід до означення статусу УСРР передбачав можливість обмежити «українське питання» національно-культурною проблематикою, або, іншими словами, культурною автономією. Навіть більше — багатьом більшовицьким керманичам здавалося, що таке обмеження вже відбулося. Приміром, нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відзначав в одному з листів до ЦК РКП(б), що «4-й з'їзд Українських рад висловився за входження України до РСФРР». Саме таке розуміння було правилом серед керівників РСФРР.
Питаннями розвитку національностей, що проживали на території РСФРР, займався Наркомат у справах національностей РСФРР. Тому логічним продовженням автономістських уявлень про Україну стала спроба створити у його структурі відділ (один із вісімнадцяти подібних), в основі діяльності якого мала бути «ідея представництва Української Республіки як автономної частини РСФРР та українців, які живуть за межами УСРР». Очолювати український відділ при Наркомнаці ще в червні 1920 р. ЦК КП(б)У доручив Ю. Коцюбинському. Представництво почало діяти з серпня 1920 р. Але українська сторона не погодилася із вказаними Наркомнацом РСФРР настановами щодо цього відділу. Вона намагалася відстояти вищий у порівнянні з автономіями РСФРР статус України. З цим тривалий час не погоджувалися у Кремлі.
До жовтня 1920 р. жодного випадку заперечення ким-небудь із компартійно-радянського керівництва «автономістських» щодо УСРР поглядів знайти не вдалося. Натомість аналіз тогочасних рішень дозволяє дійти висновку, що керівники Наркомнацу РСФРР відображали спільну позицію ЦК РКП(б). Приміром, у матеріалах до II конгресу Комінтерну, написаних на початку червня, В. Ленін своє бачення майбутніх взаємин РСФРР з радянськими республіками визначив так: «Федеративне об'єднання — як форма переходу до повної єдності». Однак комплекс зовнішніх та внутрішніх обставин змусив Кремль змінити підходи до визначення статусу України, а відтак і до форми взаємовідносин РСФРР та УСРР.
Про те, що Кремль бажав легалізувати входження УСРР до складу РСФРР, свідчить аналіз проекту постанови ВУЦВК про «надання представлення П'ятому Всеукраїнському з'їзду рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів про необхідність внесення змін до Конституції УСРР». Вважалося, що до часу проведення V Всеукраїнського з'їзду рад формальний статус радянської України вже буде визначений і його потрібно буде лише узаконити. Серед запропонованих у цьому проекті змін було положення про те, що «УСРР входить на основі добровільної згоди, котра може бути в будь-який час змінена сторонами, що домовляються, до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки та має своє представництво у всіх федеративних органах». Як бачимо, йдеться про «Російську», а не «Всеросійську» (як це було у рішенні IV Всеукраїнського з'їзду рад) федеративну республіку. Тобто тривала підготовка до юридичного перетворення УСРР на невід'ємну частину радянської Росії.
З проекту названої постанови слід зробити висновок про те, що, з огляду на тиск Кремля, на той час відмовитися від входження до складу РСФРР керівництво радянської України не могло, але разом із тим намагалося якось зберегти свій державний статус. Зокрема, спробувало закріпити за собою право на відмову від угоди, яке вже в Договорі про створення СРСР трансформувалося у право на вихід зі складу СРСР. Названий проект не став реальністю. Через економічні й зовнішньополітичні чинники формальні підходи були змінені, входження України до складу РСФРР так і не було формалізовано.
Шлях до формального союзу «на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками»
Як уже зазначалося, українська сторона по можливості опиралася перетворенню УСРР на автономію у складі РСФРР. На засіданні українського представництва від 7 листопада 1920 р. було ухвалено рішення написати доповідь до Раднаркому України з пропозицією реорганізувати українське представництво у відділ при Наркомнаці, а представництво УСРР зробити окремо. Під час розгляду питання «Про представництво УСРР у Наркомнаці» на засіданні політбюро ЦК КП(б)У від 13 грудня було вирішено: «Представництво при Наркомнаці ліквідувати, при організації українського відділу для роботи серед українців, що проживають на території РСФРР, виявляти йому всіляке сприяння. При Наркомзак-справі РСФРР створити місію з тов. Коцюбинським на чолі та двох радників — Ляха та Аусема». Таким чином, українська влада бачила себе рівноправною (хоча б формально) стороною у майбутній федерації нарівні з РСФРР.
Вагомим чинником відмови від планів термінової автономізації України став зовнішній фактор. Ідеться про вимушене наявністю петлюрівської УНР включення делегації УСРР як окремої сторони у мирних переговорах із Польщею, що вже свідчило про певну окремішність України. Закономірним проміжним результатом переговорів стало положення укладеного 12 жовтня 1920 р. в Ризі перемир'я між РСФРР та УСРР з одного боку і Польщею, згідно з яким «обидві сторони, що домовляються, відповідно до принципу самовизначення народів, визнають незалежність України та Білорусії». Цікаво, що у варіанті документу українською Україна означалася «радянською» республікою, а Росія — «совітською». У зв'язку з цим договором було активовано зовнішньополітичний статус УСРР як окремої держави у перемовинах із прибалтійськими державами та Грузією. У таких умовах юридично закріпляти статус України як автономної частини РСФРР було недоречно.
Важливим, у тому числі й з огляду на настрої суспільства, був і «зовнішньоукраїнський» фактор. Ідеться про потребу Кремля одержати підтримку представників української соціалістичної еміграції та українців Галичини. Цей фактор найбільш безпосередньо впливав і на внутрішньоукраїнську ситуацію, адже українські соціалістичні партії ще мали вплив на українське суспільство, а вихідці з Галичини прокомуністичного спрямування працювали в українських органах влади. Його важливість з особливою силою постала після початку війни з Польщею. Зауважимо, що орієнтація на зовнішньоукраїнський фактор і використання української еміграції та галицьких українців в інтересах більшовицької влади стали можливими лише внаслідок здійсненої ще наприкінці 1919 р. демонстративної зміни гасел і визнання помилок в «українському питанні». Переважній частині української соціалістичної еміграції такий крок здавався реальною зміною курсу, поверненням більшовиків до органічного для всіх антиімперіалістичних сил «соціалістичного принципу визволення народів». Саме завдяки такій зміні курсу українські есери спочатку затято критикували Петлюру за союзницькі відносини керованої ним УНР з Польщею, а після початку наступу польсько-українських військ у квітні 1920 р. засудили «українського зрадника Петлюру, що грає низьку ролю легалізатора злочинства польської шляхти проти українського народу».