Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»
- Автор: Єфіменко Геннадій, Примаченко Яна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1685-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»». Краткое содержание книги:
• Національна політика більшовиків як засіб відродження імперії
• Казус Кривдонбасу: довкола справжніх обставин появи та зникнення ДКР
• Голодомор як закономірний результат більшовицької політики та особливості формування ілюзій в Україні в постголодоморні 1933—1938 рр.
• Більшовицькі «запаморочення від успіхів» та методи їх лікування
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Обрана для порятунку економіки тактика була накреслена в законопроекті «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства», який Раднарком РСФРР на доручення свого голови розробив і представив у Всеросійського ЦВК для внесення на VIII з'їзд рад. У цьому документі проголошувалося: «Покладаючи на всі органи Радянської влади обов'язок посилення всебічної допомоги селянському землеробству, робітничо-селянська влада оголошує в той же час правильне провадження землеробського господарства великим державним обов'язком селянського населення... і вимагає від усіх землеробів повного засіву полів за завданням держави і правильного їхнього обробітку за прикладом кращих, найбільш старанних господарів середняків та бідняків».
Селянська праця ставала примусовою. Розкладка селянської продукції доповнювалася розкладкою засіву й обробітку землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть змогу запобігти катастрофічному скороченню посівів 1921 р. Якщо перша розкладка являла собою реквізицію продуктів селянської праці, то цю нову розкладку треба було назвати відчуженням робочої сили. Залишаючи селянам засоби виробництва, тобто ухиляючись від колективізації господарств, держава мала намір реквізувати в них власну робочу силу!
В УСРР постановою Раднаркому від 25 грудня 1920 р. «Про проведення весняної посівної кампанії» було створено Центральну посівну комісію, до складу якої входили керівники Наркомзему, Наркомпроду, Української ради народного господарства та Всеукркомпраці, та на якій головував очільник РНК УСРР. У губерніях, повітах, волостях та селах створювалися відповідного рівня посівні комісії. На низовому рівні керівництво комісіями зосереджувалося в руках комнезамів, тобто в руках тих, на кого ця розкладка фактично не поширювалася. Завдання ставилися грандіозні:
а) розширити посівну площу до розмірів 1916 р.;
б) організувати обробляння землі і сівбу за можливості шляхом громадської організації праці;
в) до плану обробляння за сівбу ввести трудомісткі культури, насамперед бурякову та олійну.
Бачимо, що влада намагалася суто адміністративним способом визначити, що, скільки й де треба сіяти. При цьому економічні стимули були відсутні. До 15 січня пропонувалося скласти докладний план розкладки посівного матеріалу. У цій постанові були розписані завдання не стільки для самих селян, як для того апарату, який мав технічно і кадрово забезпечити посівну кампанію. Не забуто було навіть Наркомвоєн, якому було доручено «надати в установленому порядку в розпорядження Посівкомів червоноармійську та трудармійську робочу силу для обробітку полів». Головним «економічним» стимулом для «передовиків посівництва» було названо «збільшення норми продовольчих продуктів, які залишаються у селах та волостях при проведення продовольчої розкладки»... По суті, доведеними до кожного селянського двору державними завданнями на посів селянство поверталося у становище, що існувало до 19 лютого 1861 р. «Світле майбутнє» більшовицьких пропагандистів на практиці оберталося поверненням до кріпацтва. Це був шлях у безвихідь.
Ілюзії та практика повсякденного комунізму в містах
Невід'ємною складовою розпочатого в Росії ще 1918 р. комуністичного будівництва мала стати трудова повинність. Примусовість праці випливала з самої суті позбавленого ринкових важелів господарства. Саме 1920 р., після остаточної руйнації економічних стимулів в економіці, повсюдне розповсюдження трудової повинності стало не лише комуністичним гаслом, а й нагальною потребою влади. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно державі, викликало гостру негативну реакцію. Нерідко таке засноване на відсутності економічної зацікавленості небажання політизувалося, тобто влада сприймала його як контрреволюційний виступ.
Радянська влада зробила трудову повинність конституційною нормою. Відповідна стаття як у Конституції РСФРР 1918 р., так і в Конституції УСРР 1919 р. була ідентичною. Її гаслом стало «Хто не працює, той не їсть». Підкреслимо, що обидві конституції, в тому числі і УСРР, були написані, схвалені й опубліковані в російськомовному варіанті.
Після перемоги над Денікіним основними ставали економічні завдання. У Кремлі вважали, що вирішити їх можна в наказовому порядку, по-військовому. У січні 1920 р. Раднарком РСФРР затвердив правила, згідно з якими кожний громадянин підлягав призову до трудової повинності. При Раді оборони (з квітня 1920 р. — Раді праці й оборони, скорочено РПО) створювався Головний комітет зі здійснення трудової повинності (Головкомтруд). Всеукркомтруд у листі до ЦК КП(б)У формулював свої завдання так: «Необхідне правильне використання і розподіл робочої сили, особливо кваліфікованої; потрібне перекидання запасів робочої сили в ті галузі нашого господарства, які треба оживити в першу чергу». Зрозуміло, що за умови «перекидання запасів робочої сили» як поточного завдання говорити про пролетаріат як «гегемон революції» насправді не доводилося, хоча публічні гасла щодо нього не змінювалися.
Більшовицьке керівництво не мало змоги та бажання економічно стимулювати продуктивність праці, тому воно вирішило за військовим зразком перебудовувати якомога більшу частину виробничих відносин. 21 січня у Москві (7 лютого продубльовано в Україні Всеукрревкомом) було ухвалено рішення про створення Української ради трудової армії (Укррадтрударм). Цей орган створювався для керівництва терміновими заходами з відбудови економіки, що здійснювалися шляхом переведення військовиків з армій на виконання трудових повинностей.
Положення про Укррадтрударм було оприлюднене 10 лютого 1920 р. як спільне рішення РНК РСФРР та Всеукрревкому. У пункті 1 зазначалося: «В районі Півд-Західного фронту (Україна) утворюється Укррадтрударм». Окрім власне території УСРР зразка 1919 р., його діяльність охоплювала «Олександрівсько-Грушіський район колишньої Донської округи». Завданням цього органу вважалося «максимальне збільшення добування продовольства, палива, сирцю, встановлення трудової дисципліни в підприємствах, постачання підприємств робочою силою». В умовах будованої держави-комуни був потрібен дедалі більший апарат насильства, не менш потрібною була організована робоча сила. Тому в постанові зазначалося: «У розпорядження Укррадтрударму передаються військові частини, резервні або із запасних частин фронту (дивлячись по умовах), у розмірі не менше армії. Ці частини використовуються як робітнича сила або як знаряддя примусу зглядно на обставини».
Очолив цей орган «особливий уповноважений Ради оборони на правах голови — член Ради оборони т. Сталін». У перші два місяці існування керований Сталіним Укррадтрударм розгорнув активну діяльність і навіть вирішив по суті питання про зміну кордонів між РСФРР та УСРР. Саме рішенням Укррадтрударму від 15 березня 1920 р., яке після певних узгоджень із Кремлем було легалізоване в Україні постановою ВУЦВК від 16 квітня 1920 р., було усталено межі Донецької губернії УСРР, до складу якої з Росії було передано всю Таганрозьку округу та частини Донецької та Черкаської округ, що до революції входили до складу Області війська Донського (цю зміну та загалом процес формування українсько-російського кордону в 1917—1928 рр. див. вклейку, рис. VIII). Той же факт, що управління Укррадтрударму перебувало в Харкові і його діяльність обмежувалася територією України (після зміни кордонів 1920 р.), дозволяє назвати його органом центральної влади України.
Створення воєнізованих «загонів праці» було закономірною складовою комуністичного будівництва. Тим більше, що для такого кроку були певні об'єктивні підстави. Станом на початок 1920 р. поле воєнних дій значно звузилося, але, оскільки війна ще не була завершена, з демобілізацією звільнених червоноармійців бажано було ще почекати. Економіку треба було відновлювати, і тому рішення про залучення військових до праці було певною мірою навіть логічне. Власне, ідею таких рішень образно показували й на агітаційних плакатах.
Наявність великої кількості вільних червоноармійських рук були лише невеликим допоміжним аргументом на користь мілітаризації праці. На той час мілітаризована та примусова праця вбачалася багатьма більшовицькими діячами як органічний елемент будованого ними комуністичного суспільства. Л. Троцький 22 січня 1920 р. у газеті «Правда» опублікував тези, з яких випливало, що керівництво партії розглядає заходи щодо мілітаризації праці як метод здійснення зафіксованої в Конституції загальної трудової повинності. Роз'яснюючи тези, Троцький наголошував: «Мілітаризація праці в тому основному значенні є неминучим основним методом організації робочих сил, їх примусовим групуванням відповідно до потреб соціалізму, що будується».