Теплі історії в конвертах

— Я люблю тебе, доню. Люблю і завжди любив. Ти для мене найкраща та найкрасивіша, — вирвалися в мене слова, зовсім неочікувано, але так щиро й відкрито.

— То чого ж? Чому? — рвалося з глибини моєї свідомості, коли я знову перевтілювалася в маленьку дівчинку. І сліз несила вже було стримувати. У горлі застряг величезний клубок, який не те що говорити, дихати не давав. Його просто неспромога було проковтнути.

— Тепер знову на місці батька... говоріть усе, що спадає на думку, — підштовхувала мене психолог.

— Доню, я розумію, що з тобою відбувається, і я дуже завинив перед тобою. Пробач мені, якщо можеш. Знай, що я дуже люблю тебе, завжди любив. Я пишаюся тобою. Ти найкраща для мене у світі. Але, зрозумій, я також людина. Я проста, звичайна людина, а не супермен чи ідеал, як ти собі уявляєш, як би хотіла думати. Так, я робив помилки й роблю їх, як і кожен із нас. Але ти — частинка мене, навіть якщо я не з тобою. Ти дуже багато взяла від мене і маєш знати, що ти завжди в моєму серці, у моїх думках.

— Ну от, і що відповіси батькові?

Тепер знову мала відповісти маленька дівчинка. Пересилюючи себе, щоби проковтнути клубок у горлі, я промовила:

— Так, тату, я розумію тебе. Більше не тримаю образи. Я лише хочу це справді почути. Бачити тебе, відчувати, що ти є в моєму житті.

— Чудово. От бачите, у вас усе вийшло. Тепер залишилося прийняти це. Ви самі ж озвучили те, що мав би сказати ваш батько, — підсумувала психолог.