Теплі історії в конвертах

Перервати розмову було єдиним правильним рішенням, аби не видати свого хвилювання й безсилля, свого болю.

Знову дзвінок... І знову ти...

— Чого тобі?

— То що ти вирішила? Поїдемо?

— Ні, я ж сказала. Поїду тільки, коли мама з нами поїде.

— Я так хотів із тобою побути разом. Порибалити, у гори піти. Може...

Та я вже далі не чула, не хотіла чути. Гіркота підступила до самого горла. Чому я маю робити такий вибір? Батьки, чому? Для чого ви мені ставите таке важке завдання? Адже ви обоє мої рідні, я люблю вас більше від усіх на світі! Так, у вас не все гаразд, так, ви хтось менше, хтось більше винні в тому, що розійшлися, але хіба я маю судити зараз провину кожного? Хіба я у свої тринадцять уже настільки доросла і свідома, що повинна когось покарати своєю неувагою, а когось нагородити? Чи я інструмент тепер у ваших руках, аби болючіше вдарити одне одного, вразити? Не хочу! Звільніть мене від цього! Звільніть! Вирішіть самі між собою, як вам жити, а для мене будьте просто батьками, навіть якщо живете окремо. І не примушуйте мене робити такий нелюдський вибір!

— Доню, що ти відповіла, коли тато телефонував за відповіддю?

— Що не поїду без тебе, мамо...

Більше слухати жодного з них у мене не було сили. Вимкнути телефон і зануритися у віртуальний ігровий світ було найкращим вибором. Утекти від ваших дорослих проблем. Перехідний вік, скажете потім? То, може, не мій перехідний вік, а ваші дії примушують мене тікати сюди від проблем, які ви нав’язуєте мені?