Теплі історії в конвертах

У фойє нікого. Тільки продавець квитків, обіпершись на поручні, стояв, смиренно очікуючи закінчення сеансу. Я присіла на диванчик, що стояв у кутку, щоби хоч трошки вгамувати хвилювання і стримати сльози, які лилися попри мою волю. Мене з головою накривала хвиля жалю... до себе.

— Дівчино, вам погано? — продавець квитків ніби прокинувся й підійшов. Присів поруч.

— А що, можна отак вистрибувати із сеансу, ридаючи від щастя? — гостро кинула я, ненавидячи в той момент усіх чоловіків на світі, ніби це вони були винні в тому, що я така роздратована, що в мене нема батька, який би мене розрадив, і що я маю від цього болючу рану, яка нагадує про себе щоразу, щойно я чую слово «тато».

— Звісно, ні. Але були й такі. Я багато випадків тут бачив. А тобі скажу: усе в житті так, як має бути. Усім нам даються труднощі, одним — менші, іншим — більші, але завжди свої труднощі та свій біль найближчий та найболючіший. Душевна рана, яку ти маєш тепер, — твій хрест. Знаєш, як відбувається в організмі? Він сигналізує про проблему та необхідність лікування саме болем. Отак і з тобою. Коли відчуваєш неспокій у душі — це сигнал, що ти мусиш зрозуміти, прийняти та відпустити те, що викликає в тебе сльози образи, розпачу, розчарування. Лише завдяки прощенню та подяці позбавишся недуги зовсім.

— Звідки ви знаєте, чого я плачу? — не плануючи відкриватися незнайомій людині, спересердя кинула я. Теж мені психотерапевт...

— А я й не знаю. Ти це знаєш, а рецепт цей від будь-якого болю душевного дієвий. Подумай... — займаючи своє місце за квитковою касою, промовив він.