Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
У того чоловіка, що підійшов до нас, були блакитні очі, холодні, непривітні й пронизливі, а чуб білявий. Лице було чисто виголене, тільки під підборіддям, затуляючи шию по самі вуха, росли біляві, але вже трохи шпакуваті бурці. Мати не привіталась до нього, він так само стояв собі мовчки і тільки сердито дивився на неї. Тоді кашлянув і глузливо мовив:
— Певне, ви раді були б опинитися знов у Міссурі.
Я бачив, як мати стиснула губи, силкуючись стриматися.
— Ми з Арканзасу, — коротко відказала вона.
— Я розумію, ви маєте причину критися, що ви звідтіля, — провадив незнайомець далі.— Адже ж це ви вигнали з Міссурі обраний богом народ.
Мати не озвалася.
— А тепер, бачте, — сказав він, помовчавши і не дочекавшись від неї відповіді,— ви приходите сюди, бідкаєтесь і жебраєте хліба в тих, кого самі переслідували.
Я був лише дитиною, але після цих слів зразу відчув, що мене опанувала сліпа лють, непереможна й нестримна.
— Ви брешете! — вихопивсь я. — Ми не з Міссурі. Ми не бідкаємося і не жебраєм! Ми хочемо купити за гроші.
— Цить, Джесі! — крикнула мати, затуляючи мені рота рукою і, звернувшись до незнайомця, сказала:
— Ідіть собі й дайте малому спокій.
— Я вистріляю в тебе всі кулі, клятий мормоне, — скрикнув я, схлипуючи. Ухилившись від материної руки, я хутко майнув на другий бік багаття.
На незнайомця моя поведінка не справила анінайменшого враження. Я сподівався, що той страшний мормон люто накинеться на мене, і пильно стежив за ним, а він стояв собі спокійно й дивився повагом на мене.
— Які батьки, такі й сини, — заговорив він урочисто, похитуючи головою, ніби виголошував проповідь. — Молоді не кращі за старих. Цілий ваш рід приречений і не відродиться ніколи. Рятунку немає ні старим, ані молодим. Нікому немає спокути. Навіть кров Христова не змиє вашого беззаконня.
— Клятий мормон! — тільки й міг я кричати крізь сльози. — Клятий мормон! Клятий мормон! Клятий мормон!
Скачучи навколо вогнища й тікаючи від материної руки, я не переставав кричати, аж поки він пішов.
Коли повернувся батько разом з іншими людьми, у таборі всі кинули роботу й тривожно обступили його.
— Не хочуть нічого продати? — запитала одна жінка.
Батько знову похитав головою.
Крізь натовп протиснувся велетень років тридцяти, з блакитними очима й русявими бурцями.
— Вони кажуть, що борошна та інших харчів їм стане на три роки, капітане, — промовив він. — Перше вони завжди продавали всім переселенцям, а тепер не хочуть. Але з ними ми не сварилися. Ні! Вони посварилися з урядом, а мстяться на нас. Це несправедливо, капітане. Несправедливо, бо в нас жінки й діти. Поки доберемось до Каліфорнії, мине не один місяць, а зима близько. Перед нами пустеля, і ми не маємо ніяких припасів.
На хвилину він замовк, а тоді звернувся до гурту:
— Адже ж ніхто з вас не знає, що таке пустеля. Тут ще не пустеля. Тут рай, небесні пасовища, що течуть молоком і медом, проти того, що перед нами! Кажу-бо, капітане, нам будь-що треба борошна. Коли вони не продають, то візьмемо силоміць.
Багато чоловіків і жінок підтримали його вигуками, але батько втихомирив їх, піднявши руку.
— Я в усьому з тобою згоден, Гамільтоне, — почав він, та знялися крики і заглушили його голос, і йому знову довелось піднести руку. — Тільки про одне ти забув, а саме на це мусимо всі ми зважати. Брігем Янг[15] оголосив воєнний стан, а в нього є військо. Ми, звісно, могли б одним махом вичистити Нефі і взяли б припасів стільки, скільки довеземо, але далеко ми не заїхали б. Брігемові святі зразу б нас опосіли й вичистили так само одним махом, ти це знаєш, і я знаю, і всі ми знаємо.
Його слова переконали слухачів. Та й переконати їх було не важко. Батько не сказав їм нічого нового. Усе це вони знали, тільки забули, розпалившись під впливом тяжкої скрути.
— Ніхто охочіше, як я, не піде битися за справедливість, — казав далі батько. — Та становище наше таке, що тепер ми не можемо битись. І коли б ми почали, то в нас немає ніяких шансів. До того ще не можна забувати за наших жінок і дітей, отже, будь-що треба зберегти мир і витерпіти все, хоч що б вони нам казали.
— Але що ж ми робитимемо в пустелі! — скрикнула якась жінка, годуючи немовля.
15
Брігем Янг (1801–1877) — очолив 1847 року, після Дж. Сміта, мормонську церкву й громаду і організував переселення мормонів до напівпустельної Юти. Мормони вороже ставились до переселенців на Захід, які проходили через їхні землі. Епізод про загибель переселенської валки від рук мормонів та індіян, — на відміну від більшості інших історичних екскурсів у романі «Міжзоряний мандрівник», — грунтується на реальних фактах.