Над Шпрее клубочаться хмари

За годину з Мілана виїхала сіра машина і взяла курс на північ. На задньому сидінні зручно розташувався Вайс. У прочинене віконце разом з прохолодним вітром, що приємно лоскотав обличчя, вривалися пахощі трав, виноградників, букових гаїв. Пасажир спочатку похмуро позирав на красоти природи, та потроху і його почали зачаровувати краєвиди, і він уже з цікавістю вдивлявся в набігаючий ландшафт. А коли, хвилин за сорок, вдалині показалося містечко Комо, він остаточно пожвавішав.

У містечку машина раптом зупинилась.

— У чому річ?

— Спустила камера.

Скориставшись з вимушеної зупинки, Вайс піднявся на навислий над дорогою горб, звідки відкривався чудовий краєвид на озеро Комо.

Синя-синя вода, затиснута скелями, розлилася примхливими звивинами від мальовничого містечка, що лежало внизу, аж до снігових гір. Дальній кінець озера губився в фіолетовій імлі. На одній з вершин височіли руїни старовинного замку, зруйнованого людьми, часом і вітром, ще далі виринали з блакиті бездонного неба, Виблискували проти сонця білі вершини величних Альп. Підніжжя гір ховалося за туманним серпанком, і їх вершини, здавалося, висіли в повітрі, існували самі собою, аж ніяк не зв’язані з землею.

Коли Вайс спустився вниз, шофер уже змінив камеру і, сидячи в машині, жував бутерброд, запиваючи його кока-колою просто з пляшки. Побачивши свого пасажира, він загорнув рештки їжі в газету і впхнув їх у кишеню.

— Поїхали?

Вайс мовчки хитнув головою. Ще з римського досвіду він знав: варт озватися до водія словом — і не матимеш спокою до кінця мандрівки. А йому не хотілося ані говорити, ані слухати. Хотілося зосередитись. Так мовчки вони і їхали далі вузькою дорогою, що тягнулась уздовж озера. Чорна асфальтована її спина була подзьобана ще не вилікованою віспою війни — вибоїнами і ковдобинами. Подекуди асфальту зовсім не було, тоді щебінка, вилітаючи з-під коліс, кулеметними чергами била по споду машини. Дорога звивалася біля самої води, повторюючи всі абриси берега. Іноді скелі відтісняли її, вона гадюкою плазувала вгору і звідти, наче з розгону, знову збігала да озера. Траплялось, громаддя граніту зовсім перетинало шлях, не даючи змоги податись ні праворуч, ні ліворуч, тоді вона вгризалася в камінь, пробивала його тунелем і продовжувала далі свій біг. На дорогу селища нанизувались так часто, що іноді важко було збагнути, де закінчується одне і починається друге. Ось гроно одного містечка звужується, лише окремі будинки розсипано вздовж шосе назустріч їм, немов котяться такі ж будиночки іншого, сусіднього селища, — вони переплелися, і ось уже нове гроно терасами розташованих будинків нависло над дорогою. Окремі будинки скочувались в озеро і стояли в ньому по коліна у воді на високих кам’яних фундаментах. Ще частіше крізь зелений заслон садів і парків, крізь грати огорож ледь визирали білі вілли з клумбами, басейнами і тенісними кортами. Ці вілли не збігали до води й не чіплялися за виступи скель, а привільно розташовувались на рівних зручних ділянках. Зрідка траплялися старовинні каплички. Складені з так-сяк обтесаного каміння, вони навіть не скидались на творіння людських рук і так органічно вписувались у місцевість, що, здавалось, були створені самою природою.