Над Шпрее клубочаться хмари

Без апетиту поснідавши в невеличкій тратторії, Вайс плентався повз знівечені війною будинки, тягнучи за собою набридлий чемодан. Коли дозволяли обставини, він любив їздити порожнем, розпихавши вміст несесера по кишенях. А зараз чемодан відтягав руку і час від часу не те що боляче, а якось настирливо-неприємно бив по нозі.

Поблукавши навмання кривулястими, вузькими вулицями, Вайс несподівано вийшов на Пьяцца Фонтана і опинився перед величною спорудою. Навіть він, байдужий до архітектурних шедеврів, як і до мистецтва взагалі, спинився вражений, мимохіть милуючись чудовим витвором людських рук. Перед ним був славнозвісний Міланський собор. Вертикальні лінії будови, Приховуючи її величезні розміри, тягнулись угору, до неба, переходячи в численні гострі шпилі і вежі, увінчані постатями святих. Вони ніби кликали людей відректися від суєтних земних справ і спрямувати свої погляди на бога, бо лише єднання з богом може дати людині справжню втіху.

— Синьйор цікавиться собором? — Перед ним виросла постать верткого чоловічка в обшарпаному піджаку. Не чекаючи на відповідь, чоловічок забубонів: — Це єдиний мармуровий готичний собор у Європі. Довжина — сто сорок вісім метрів, ширина — п’ятдесят сім, найвища точка…

— Відчепіться! — буркнув Вайс і, повернувшись спиною до непроханого чичероне, попрямував до перукарні, повз яку кілька хвилин тому пройшов.

— Синьйор, бачу, приїжджий? — поцікавився перукар, намилюючи клієнтові щоки і кивнувши головою у бік поставленого біля стіни чемодана. — О, у нас є що оглянути! Собор ви, звичайно, вже бачили. Обов’язково завітайте і до церкви Санта Марія з неперевершеною «Тайною вечерею» Леонардо. Безумовно, цікаво оглянути замок Сфорца, картинну галерею Брера, інші музеї, але «Тайна вечеря» да Вінчі — поза конкурсом, запевняю вас, синьйор! Диво, справжнє диво! Нас, міланців, вважають людьми практичними, діловими, але ми маємо серце, ми пишаємось тим, що саме у нас, в Мілані…

Спритні пальці майстра бігали по обличчю, втираючи в старіючу шкіру поживні креми, а язик тим часом працював не вгаваючи. Вайс уже давно не дослухався до порад перукаря, жодною реплікою на них не реагував. Він сидів, заплющивши очі. Після проведеної в готелі ночі боліла голова і було каламутно на душі. Він прикинув у думці, скільки в нього лишилося грошей. Виходило не так уже й багато. Навіть зовсім небагато.

«Чортів готель, — гриз себе Вайс. — Треба було відразу піти, адже бачив, до якого вертепу тебе привели… А тут ще доведеться витрачатись на авто. Можна, звичайно, дістатися Донго автобусом, але на такому фешенебельному курорті я матиму жалюгідний вигляд, крокуючи від пансіонату до пансіонату з чемоданом в руці. Це може привернути зайву увагу… Був би я на розкішному «кадилаку» — це звичайне явище, а піший мандрівник у цих місцях — аномалія…»