Укус огняного змія

— Цей браслет — то ключ до загадки, — пошепки мовила Ліна. Вигляд вона при цьому мала вкрай таємничий. — Ми повинні знайти попереднього власника браслета. Ти ж кажеш, що він з’явився у покійниці несподівано, десь років три тому…

— Не я кажу — слідчий каже…

— А раз каже, то знає.

— А раз знає, — уїдливо поцікавилася я, — то чому ж він не зміг кінців розшукати? Знайомих опитував, ювелірам показував… Чи ти гадаєш, що у нас більше шансів зробити те, чого уповноваженій особі не вдалося?

Ліна ні на мить не розгубилася. Вона ще раз покрутила браслет, тоді ловко надягнула собі на зап’ястя. На її маленькій ручці срібло здавалося важким, грубим. Либонь, пригадувала зараз моя товаришка, кого можна долучити до свого імпровізованого розслідування. Мене ж непокоїло більше, чи не браслет — та «іграшка», по яку йде до мене бабай. Та хіба він, який «все бачить», не відав, що не було в мене на той час браслета, що я знайшла його цілком випадково?

— Якщо ми не можемо так просто дізнатися, звідкіля браслет узявся, — слушно зауважила Ліна, — то чом би нам принаймні не дізнатися, звідки родом Кароліна Сокальська? Так, може, і зметикуємо, чому саме на тобі вона зупинила свій вибір. Якщо вона називає тебе троюрідною сестрою, мабуть, не просто так?

— Тітка мені розповіла, — мовила я замислено, — що у прабабці Катерини була купа дітей. В тому числі моя бабця. А молодшу дочку звали Кароліна…

— А ти кажеш! — зраділа Ліна. — Поки що все сходиться.

— У цьоці Карольки — так тітка її назвала — була єдина дочка Рузя, котра років тридцять тому виїхала на навчання і більше у Старому Дворі не об’являлася. Потім нібито цьоця Каролька їздила на похорон дочки. У тої, в свою чергу, була дочка, яка лишалася жити з батьком після смерті матері… Тільки ніхто не знає, як звали оту дитину і чи справді вони були Сокальські.