Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Оце й був той момент, якого Єва чекав. Йому нічого не боліло, не відчував ані ослабу, ані млості, але й жодних бажань. Не хотів ані їсти, ані пити, не мав жодної потреби ворухнути хоч би якимсь вудом, тобто не мав жодного голоду й потреби. Нічого не згадував, тобто кіно пам’яті вже вистрокотіло бобіну із плівкою, нічого не загадував, бо ще жоден кінорежисер не зняв правдешнього фільму про те, що має бути, а всі фантазії на цю тему — брехні, брехні, брехні! Але теперішній мент ще існував, і це була не так дорога, як плин. І саме цей плин визначав: є він на цьому світі чи нема? Але він ще був. Тому мозок почав сплітати найтоншу з тонких мережу, яка почала загортати його в кокона. Оце й був образ спокою, якого праг. Солодкого й теплого, котрий і є плином. І він поплив у тому плині, як засмолений човник, а ще й обвитий пряжею, також осмоленою, який подобав на видовжене барильце, а виріза мав одного, того, в якому стриміло його лице. Відтак побачив обличчя зір, які складали одне велетенське — обличчя неба. Добре знав, що ніколи не сягне отих облич, але печалі не почував, бо добре відав інше: човник не занесе його і в яму із залізним коляччям та вогнем, бо це спитування вже пройшов. Але перед ним було щось більше за те, а може, й більше за обличчя неба, що складалося з безлічі облич зірок. І він пізнав назву тому найбільшому — НІЩО. Ніщо — те, що покриває все; Ніщо — те, що забирає і нічого натомість не дає; Ніщо — те, що заспокоює і що не відає жодних пристрастей; Ніщо — не земля, ні небо, ні повітря; Ніщо — не віра, ні надія, ані любов; Ніщо — не місячні тіні і не їхній бригадир; Ніщо — жоден театр, бо воно не знає дійства; Ніщо — не режисер, ані балетмейстер, ані той, хто тримає ниточки, прив’язані до рук, ніг чи голови ляльок; Ніщо — ні темрява, ані світло; Ніщо — ні синє, ані червоне — жодної барви, навіть не сіре. Ніщо — це спокій і звільнення. Ось що збагнув раптом Єва, людина без батька, матері, жінки і вже без дружбанів-компанів, бо їх прогнав, а тільки хіба з тінню дитячої любові побіч, яка знайшла його, — її теж хотів прогнати, але не зумів.
Прокинувшись уранці й побачивши побіч неживого Єву, Адама заверещала й заголосила. Але довго це не тривало, бо кинула поглядом на стільця, де ще лежало кілька таблеток і перекинутий кухлик. І щось миттю збагнула, тобто те, що Єва повірив у її розповідь та підозри. Тоді хутенько ті таблетки зібрала, підняла кілька з підлоги, навіть під ліжко зазирнула, де знайшла ще одну, й усе те надійно сховала до кишені. Вискочила на двір і знайшла там ще сплячих Партизана, Обертаса і Кашу. Миттю їх розштовхала, Обертаса послала в поліклініку по медичну довідку. Партизана — по вулиці, щоб зібрав на похорон, а Кашу залишила біля себе, наказавши наносити води. Всі вони безмовно скорилися і розійшлися.
Нагріла принесеної води, випрала шмаття, в яке мали одягти Єву, тобто що було пристойніше; Каша як автомат виконував її веління, а коли тих тимчасово не було, сидів на лавочці й мовчки кушпелив. Шмаття вивісили на шворці, і воно матилялося під свіжим вітерцем.
Прийшов Партизан із зібраними грішми, відтак дочекалися Обертаса з довідкою. Тоді Адама послала Обертаса з Партизаном у похоронне бюро, а сама все вичистила в хатці, сінях та в подвір’ї, а тоді ще раз добре вимила Єву. Коли ж просохло шмаття, прибрала його. Вулиця до цього похорону інтересу майже не виявила, прийшло кілька баб із тих, які не пропускали жодного, але й ті невдовзі пішли. Відтак коли приїхав похоронний автобусик (Єва тоді вже лежав із просвітленим лицем у труні), зійшлося з десяток сусідів, та й ті чомусь стояли віддалік і жодне до автобусика не сіло. Але Адама тим не переймалася, головне, що гроші на похорон вони дали. Відтак до автобусика сіло їх четверо: дружбани й Адама. Та й далі все вчинили, за Адаминим висловом: «Як полагаєця». І коли могила була засипана, Адама виконала останнього обряда — пієту, чи голосіння. Вона здіймала руки, примовляла, голосячи, і вдаряла себе по грудях та голові. Дружбани стояли мовчазні із задубілими лицями, бо вже й байдужими — Єва з їхнього життя пішов. Відтак рушили разом до курсового автобуса, приїхали до околиці, а тоді й розійшлися, адже поминки уже справили наперед, а на нові коштів ні в кого не віднайшлося. Бо на ті гроші, котрі лишилися після всіляких потрібних клопотів (їх вистачило лише на чвертку), чвертку й купили і за спільною згодою поклали Єві в труну.