Знаменитий детектив Блюмквіст
- Автор: Линдгрен Астрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966–661–640–8
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Знаменитий детектив Блюмквіст». Краткое содержание книги:
— Та невже? — Андерс був приємно вражений такою можливістю.
— Так, але ти мусиш пообіцяти, що віддаси їх за місяць, — сказала Єва-Лотта. — І не двадцять п'ять ере, а цілих п'ятдесят.
— Дідька лисого! — обурився Андерс. — Чого б це я мав віддавати йому п'ятдесят?
— Ти наче маленький, — сказала Єва-Лотта. — Хіба ви не вчили в школі відсотків? Ґрен хоче дістати за свої гроші відсотки, розумієш?
— То нехай брав би по-людському! — мовив Калле, вболіваючи за Андерсів бюджет.
— Якраз лихварі й не беруть по-людському, — вела далі Єва-Лотта. — Деруть такі відсотки, що страх, хоч це проти закону. Тому тато й не любить Ґрена.
— То чого ж люди такі дурні, що позичають гроші в лихварів? — запитав Калле. — Не можуть десь-інде позичити собі на морозиво?
— Сам ти дурний! Може, їм треба не двадцять п'ять ере на морозиво, а цілі тисячі крон. Адже буває, що комусь конче потрібно п'ять тисяч крон, і їх нема де позичити. Тільки в такого лихваря, як Ґрен.
— Та хай йому біс, тому Ґренові! — сказав Ан-дерс, ватажок Білих Троянд. — Уперед, у бій за перемогу!
Ось і поштарів будинок, а за ним, у садку, невеличка прибудова, що править водночас і за гараж, і за штаб Червоної Троянди. Бо ж поштарів Сікстен — ватажок тієї войовничої зграї.
Мабуть, тепер гараж був порожній. Уже здаля вони побачили пришпилений до дверей аркушик паперу. Найпростіше було б зайти у хвіртку й прочитати, що написано на тому аркушику. Та хто ж зважиться на таке під час війни? А що, як це хитрощі? Може, Червоні Троянди причаїлися в штабі, ладні кинутись на простака, що насмілився з'явитись поблизу?
Ватажок Білих Троянд став напучувати своє військо:
— Калле, гайда за кущі. Як будеш у безпечному місці, де тебе не зможуть помітити вороги, то вилізеш на дах і добудеш папірець, живий або мертвий!
— Який це живий або мертвий папірець? — спитав Калле.
— Не блазнюй! — сказав Андерс. — Невже тобі треба втовкмачувати, що це ти живий або мертвий? Ти, Єво-Лотто, лежи тихенько тут і стеж з-за кущів. Коли помітиш небезпеку, то свисни, як домовлено.
— А що ти робитимеш? — запитала Єва-Лотта.
— Я піду до Сікстенової мами і спитаю, де він, — сказав Андерс.
Усі взялися до діла. Калле швидко дістався до штабу. Хіба йому важко вилізти на дах? Адже Калле вже не раз туди лазив. Треба тільки продертися крізь кущі й видряпатися на скриню зі сміттям за гаражем.
Калле поплазував дахом якнайобережніше, щоб не почули вороги. В глибині душі він знав, що в гаражі нікого нема. І Єва-Лотта знала, та й Андерс, що пішов питатися про Сікстена в його матері, також знав. Проте війна Троянд мала свої особливі правила. Тому Калле плазував так, наче йому й справді загрожувала смертельна небезпека, а Єва-Лотта лежала за кущами й напружено стежила за кожним його порухом, щомиті ладна свиснути по-розбійницькому, якби часом справді виникла така потреба.
Повернувся Андерс: Сікстенова мама й гадки не мала, де вештається її любий синок.
Калле обережно перехилився через край даху, добре витягнувся і досягнув папірця з дверей. Тоді тихенько відплазував назад. Єва-Лотта стежила за ним до самого кінця.
— Чудово впорався! — похвалив Андерс, як Калле подав йому папірця. — Ану подивимось!
Важливе послання підписав Сікстен — «шляхетний ватажок Червоних Троянд». Щоправда, для шляхетного ватажка вислови в ньому аж надто соковиті. Від такого лицаря годилося начебто сподіватися більшої делікатності.
«Ви — підлі паршивці, так, саме ви, Білі Троянди, що затруїли своїм смородом це місто. Ставимо вас до відома, що ми, шляхетні лицарі Червоної Троянди, вирушили на поле бою в Прерії. Якнайшвидше приходьте туди, щоб ми змогли виполоти гидотний бур'ян, що зве себе Білими Трояндами, й викинути його на Югансонову купу гною, де він має лежати.
Приходьте ж, паршивці!!!»
Читаючи ці ласкаві слова, ніхто б не здогадався, що Червоні та Білі Троянди насправді були найкращі приятелі. Якщо не рахувати Калле і Єви-Лотти, то Андерс не знав ліпшого товариша за Сікстена, хіба ще, може, Бенка та Йонте, теж прегарні Червоні Троянди. А вже якщо Сікстен, Бенка і Йонте справді когось шанували в своєму місті, то, звісно, «підлих паршивців» Андерса, Калле і Єву-Лотту.
— Отже, гайда в Прерії, — мовив Андерс, скінчивши читати. — Вперед, у бій за перемогу!
Як добре, що на світі були Прерії. Добре для багатьох поколінь дітей, що з давніх-давен там гралися. У старих суворих батьків теплішало на серці, як вони згадували свої індіянські розваги змалку в Преріях. Пізнішим поколінням дітей це було вельми на руку. Якщо Калле після надто запеклого бою повертався ввечері додому з роздертою сорочкою, то бакалійник Блюмквіст не дуже його лаяв, бо згадував роздерту сорочку в Преріях весняного вечора тридцять років тому. І хоч як пані Лісандер хотіла б, аби її донька більше гралася зі своїми перевесницями замість гасати по Преріях, то все ж наполягати не було сенсу, бо пекар хитро позирав на неї й казав: