Знаменитий детектив Блюмквіст
- Автор: Линдгрен Астрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966–661–640–8
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Знаменитий детектив Блюмквіст». Краткое содержание книги:
Але ж яка ганьба — отак попастися! До того ж це давало Червоним Трояндам величезну перевагу, а тепер, як вони полонили й забрали з собою ватажка, становище Білих Троянд справді було тяжке. Навіть те, що Великий Мумрик був у руках Білих Троянд, не могло врівноважити такої катастрофи.
Єва-Лотта сумно дивилася крізь вікно вслід ворогам, що оточили з усіх боків ватажка Білих Троянд. Військовим кроком вони долали випалені сонцем Прерії в напрямку міста. Скоро їх зовсім не стане видно.
— Цікаво, куди вони його повели? — сказала Єва-Лотта.
— Звісно, до Сікстенового гаража, — відповів Калле й заклопотано додав: — Якби ще була газета абощо…
— Газета? — обурилась Єва-Лотта. — Яка там газета, коли нам треба думати, як вибратися звідси!
— Авжеж! — мовив Калле. — Нам треба вибратись. Тому мені й потрібна газета.
— Чи, бува, ти не сподіваєшся вичитати в ній, як краще лазити по стінах?
Єва-Лотта подивилась у вікно, чи далеко до землі.
— Ми, звісно, розіб'ємось, якщо стрибнемо, — сказала вона… — Та іншої ради немає.
Калле вдоволено свиснув.
— Шпалери! Я про них забув, а вони якраз підійдуть!
Він швидко віддер шмат шпалери, що звисала зі стіни. Єва-Лотта вражено подивилася на нього.
— У вісімнадцятому сторіччі це, мабуть, були дуже гарні шпалери, — завважив Калле.
Він нахилився й засунув відірваний шмат паперу під двері.
— Азбука детектива, — мовив Калле й дістав з кишені складаного ножика.
Відчинивши найменше вістря, він став длубатись ним у замковій шпарці. За дверима щось брязнуло. То впав додолу ключ.
Калле потягнув до себе шмат паперу. І справді на ньому лежав ключ. Він упав саме туди, де й треба було.
— Як я сказав, азбука детектива, — мовив знаменитий детектив Блюмквіст, даючи взнаки Єві-Лотті, що йому в своїй щоденній роботі доводиться відмикати двері всілякими хитрими способами.
— Ну й молодець ти, Калле! — захоплено сказала Єва-Лотта.
Калле відімкнув двері. Бранці були вільні.
— Але ж ми не можемо піти, не перепросившись перед Червоними Трояндами, — сказав Калле.
Він виловив із набитої всякою всячиною кишені олівчика й подав його Єві-Лотті. А та написала на лівому боці шматка шпалери:
«Йолопи Червоної Троянди!
Ваша спроба вирощувати мох ганебно провалилася. Рівно п'ять хвилин і тридцять секунд ми чекали, щоб він накільчився, а тепер ідемо собі. Жалюгідні блазні, хіба ви не знаєте, що Білі Троянди можуть проходити крізь стіни?»
Вони позачиняли всі вікна на защіпки. Тоді замкнули двері ззовні й залишили ключа в замку. А на клямці почепили свого прощального листа.
— Ох, доведеться їм помізкувати! Вікна замкнені зсередини, а двері — ззовні, от і здогадайся, як ми вилізли! — сказала Єва-Лотта і аж замуркотіла з утіхи.
— Очко на користь Білих Троянд, — сказав Калле.
У Сікстеновому гаражі Андерса не виявилося. Калле з Євою-Лоттою обережно подалися туди на розвідку, щоб з'ясувати, як найкраще визволити свого ватажка. Та в гаражі, як і перше, було тихо й порожньо.
Сікстенова мама розвішувала в садку білизну.
— Ви не знаєте, де Сікстен? — спитала Єва-Лотта.
— Та допіру був тут, — відповіла поштарева дружина. — 3 Бенгтом, Андерсом і Йоном.
Мабуть, Червоні Троянди повели свого бранця в безпечніше місце. Але куди?
Довго шукати відповіді не довелося. Перший помітив її Калле. У траві стирчав фінський ніж, що своїм гострим вістрям пришпилював клаптик паперу. Калле і Єва-Лотта відразу впізнали, що то Андерсів ніж. А на папері було тільки одне слово: «Йонте».
Ватажок Білих Троянд улучив слушну хвилину й залишив своїм товаришам це коротеньке повідомлення.
Калле глибокодумно наморщив чоло.
— Йонте… — сказав він. — Це може означати лиш одне: що Андерс замкнений у Йонте вдома.
— Ну певне, що не в Бенки, як написано «Йонте», — поглузувала Єва-Лотта.
Калле змовчав.
Йонте жив на Лупієвій горі — так звався той куток містечка. Не можна сказати, що невеличкі халупи Лупієвої гори замешкувала верхівка тамтешньої громади. Та Йонте й не прагнув належати до верхівки. Його цілком задовольняв батьківський старий будинок, що мав унизу покій і кухню, а на горищі маленьку кімнатку. В ній можна було мешкати тільки влітку, бо взимку давався взнаки холод. Однак тепер був липень, і в кімнатці стояла така спека, як у тортурній камері, тож кращого місця допитувати полоненого годі було й шукати.