Знаменитий детектив Блюмквіст
- Автор: Линдгрен Астрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966–661–640–8
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Знаменитий детектив Блюмквіст». Краткое содержание книги:
— Розпорошіться, — наказав ватажок Білих Троянд. — Знайдіть ворога, хоч би де він причаївся, тремтячи за своє життя! А як знайдете, то довго з ним не панькайтесь!
Почувши такого наказа, Червоні Троянди вельми втішились. Та Білі про це не знали…
«Розпорошіться», — наказав їхній ватажок. Щось безглуздіше годі було й вигадати. Це й вирішило його долю. А поки що він негайно «розпорошився» сам і зник за рогом.
Як тільки Андерса не стало видно, Калле і Єва-Лотта крадькома рушили в другий бік. Вони дійшли до дверей і відчинили їх. За дверима була сонячна кімната, і хоч вони відразу побачили, що Червоних Троянд у ній нема, а все ж зайшли всередину й дозволили собі невеличку перерву у воєнних діях, щоб виглянути у вікно. Фатальна помилка! Коли вони вернулися до дверей, то почули, що їх саме замикають ззовні. Почули вони також жахливий сміх ватажка Червоних Троянд.
— Отут вам, підлі паршивці, й кінець! — переможно гукнув він. — Звідси ви живі не виберетесь!
А Бенка докинув дзвінким голосом:
— Тепер ви сидітимете, аж поки обростете мохом! Але ми прийдемо вас привітати: скажімо, на святвечір.
— Не журіться! — й собі гукнув Йонте. — На святвечір ми неодмінно прийдемо. Який вам принести дарунок?
— Свої голови на таці! — гукнула у відповідь Єва-Лотта.
— І до них те, з чим звичайно їдять поросячі голови! — додав Калле.
— Нахабні до останку, — сумно мовив ватажок Червоних Троянд до своїх братів по зброї, а тоді голосно крикнув полоненим — Може, хочете переказати родичам якесь своє останнє бажання?
— Авжеж! Попроси тата зателефонувати до виправного будинку й сказати, куди мають по тебе приїхати! — відповіла Єва-Лотта.
— Прощавайте, підлі паршивці! — мовив Сікстен. — Гукнете, як зголоднієте, і ми прийдемо нарвати вам трави.
Потім він обернувся до Бенки та Йонте і, вдоволено потерши долоні, сказав:
— Отже, мої відважні брати, десь у цьому будинку тепер ховається мізерний, жалюгідний тхір, що зве себе ватажком Білих Троянд. Він самітний та беззахисний! Гайда, шукайте його!
Червоні Троянди аж упріли, так шукали. Вони обережно скрадалися довгим коридором, що пролягав через весь верхній поверх, зазирали потихеньку до кожної кімнати, влаштовували засідки біля дверей численних комірчин. Вони знали, що хоч де б ховався ватажок Білих Троянд, а все ж мав би збагнути, яка йому загрожувала небезпека. Його спільників замкнено. Він був сам-один супроти трьох. Супроти трьох, що горіли жадобою полонити його! Полонити ватажка у війні Троянд вважалося величезним подвигом, десь таким, якби, приміром, американці в другій світовій війні примудрились запроторити Гітлера до своєї в'язниці.
Однак ватажок Білих Троянд добре сховався. Хоч скільки вороги шукали, та все дарма. Аж раптом Сікстен почув, як у нього над головою щось тихенько рипнуло.
— Він на горищі, — прошепотів Сікстен.
— А хіба тут є горище? — здивувався Йонте.
Червоні Троянди не помітили горища, хоча вранці докладно обстежили весь будинок. Та, зрештою, воно й не дивно, бо хто не знав, що на горище ведуть вузенькі східці, міг і не помітити дверей, обклеєних такими самими шпалерами, як і стіни. Червоним Трояндам довелося довгенько їх шукати.
Зате потім вони впоралися швидко. Щоправда, Андерс стояв на горищі, готовий до бою, й голосно попередив, аби той, хто зважиться підійти до нього, спершу написав духівницю.
Та все марно.
Сікстен, напрочуд дужий і великий як на свої роки хлопець, рушив попереду, Бенка і Йонте йому завзято допомагали, і ось вони вже стягли Андерса, хоч той відчайдушно брикався, і повели назустріч невідомій долі.
Калле і Єва-Лотта стали його втішати крізь замкнені двері.
— Мом-и сос-кок-о-рор-о поп-рор-ий-дод-е-мом-о й вов-и-зоз-вов-о-лол-и-мом-о-тот-е-боб-е! — гукнули вони!
Таємною мовою Білої Троянди це означало: «Ми скоро прийдемо й визволимо тебе!»
Не було кращого засобу роздрочити Червоних Троянд. Вони вже давно й марно силкувалися збагнути ту незвичайну мову, якою Білі Троянди володіли так досконало й так швидко торохтіли, що невтаємниченому вона здавалася цілковитим безглуздям. Ні Сікстен, ні Бенка, ні Йонте не бачили, як писати тією мовою, а то вони б напевне легко збагнули її таємницю; просто в звичайних словах треба було подвоїти приголосні й між ними вставити «о». Наприклад, «Калле» вони вимовляли «Кок-а-лол-лол-е», а «Андерс»- «А-нон-дод-е-рор-сос».