Знаменитий детектив Блюмквіст
- Автор: Линдгрен Астрид
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- ISBN: 966–661–640–8
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Знаменитий детектив Блюмквіст». Краткое содержание книги:
Вони купили собі морозива й побігли далі. Коло мосту їм трапився поліцай Б'єрк. Ґудзики його полискували на сонці.
— Привіт, дядьку Б'єрку! — гукнула Єва-Лотта.
— Привіт, — відповів поліцай — Привіт, знаменитий детективе, — всміхнувся він до Калле й приязно поплескав його по плечі. — Ніяких подій не сталося за сьогодні?
Калле насупився. Дядько Б'єрк теж зажив слави торік улітку, як Калле вислідив злодіїв, тож не годилося б йому глузувати.
— Ні, не сталося ніяких, — замість Калле відповів Андерс. — Усі злодії та вбивці дістали наказ відкласти свої справи до завтра, бо Калле нині не має часу.
— Еге ж, нині ми обірвемо вуха Червоним Трояндам, — сказала Єва-Лотта і приязно всміхнулася поліцаєві Б'єркові. Він їй дуже подобався.
— Єво-Лотто, часом мені здається, що тобі не завадило б бути трохи жіночішою, — сказав поліцай Б'єрк, стурбовано дивлячись на худу, засмаглу амазонку, що стояла в канаві й намагалась зачепити великим пальцем на нозі порожню коробку з-під цигарок. Нарешті таки зачепила й пошпурила в річку.
— А чого ж, можна, але тільки в понеділок, — погодилась Єва-Лотта і знову приязно всміхнулася. — До побачення, дядьку Б'єрку, нам треба йти.
Поліцай Б'єрк похитав головою і подався своєю дорогою.
Щоразу, як доводиться йти через міст, відчуваєш велику спокусу. Правда, його можна перейти звичайнісінько. Але ж є ще поруччя, і досить вузьке. Як іти ним, на превелику силу дотримуючись рівноваги, то відчуваєш у животі приємний лоскіт. Адже можна бебехнутись у воду. Щоправда, такого ще ні разу не сталося, хоч вони часто переходили міст поруччям, але ж ніколи й не буваєш певний. І хай як спішно треба було обірвати вуха Червоним Трояндам, Калле, Андерс і Єва-Лотта вирішили все ж таки трохи по-вправлятися на рівновагу. Звісно, поруччям ходити суворо заборонено. Та поліцай Б'єрк пішов собі, а нікого іншого поблизу не було.
Хоч ні, був! Саме як вони рішуче вибралися на поруччя й справді відчули в животі приємний лоскіт, на другому кінці мосту, шкутильгаючи, з'явився дідусь Грен. Та хто б ото боявся дідуся Ґрена!
Дідусь зупинився перед дітьми, зітхнув і, як звикле, неуважно промурмотів:
— Гай-гай, веселі дитячі розваги! Веселі, невинні дитячі розваги, гай-гай!
Дідусь Ґрен так завше казав. Часом вони його перекривлювали. Звісно, тоді, коли він не чув. Як Калле ненароком улучив футбольним м'ячем просто у вітрину тата Блюмквіста чи як Андерс упав з велосипеда обличчям просто в кропиву, Єва-Лотта казала, зітхаючи:
— Гай-гай, веселі дитячі розваги, гай-гай!
Вони щасливо перейшли міст. І цього разу ніхто не бебехнувся. Андерс оглянувся, чи, бува, ніхто їх не бачив. Однак Мала вулиця так само була порожня. Тільки віддалік шкутильгав дідусь Ґрен. Його кривулястої ходи не можна було ні з чиєю більше сплутати.
— Ніхто так чудернацько не ходить, як дідусь Ґрен, — зауважив Андерс.
— Взагалі він якийсь чудний, — сказав Калле. — Може, тому, що такий самітний.
— Сердешний, — зітхнула Єва-Лотта. — Жити самому як палець у такому похмурому будинку! І нема кому ні їсти зварити, ні прибрати, ні взагалі допомогти.
— Ну, без прибирання можна обійтися, — сказав Андерс, подумавши. — Та й самому непогано пожити якийсь час. Принаймні моделі мої ніхто б не чіпав.
І справді, якби хто пожив так, як Андерс, у маленькій кімнатці разом із купою молодших братів та сестер, то ще й як захотів би мати для себе цілий будинок!
— Е, ти б за тиждень здурів, — сказав Калле. — Тобто став би ще чудніший, ніж тепер. Такий, як дідусь Ґрен.
— Тато не любить дідуся Ґрена, — мовила Єва-Лотта. — Каже, що він лихвар.
Ні Андерс, ні Калле не знали, хто такий лихвар, і Єва-Лотта пояснила:
— Тато каже, що лихвар — це той, хто позичає гроші, як комусь треба.
— Ти ба, який добрий! — здивувався Андерс.
— Де там добрий! — заперечила Єва-Лотта. — Ось диви, як він робить. Тобі, наприклад, потрібно двадцять п'ять ере. Просто конче потрібно позичити на щось двадцять п'ять ере…
— На морозиво, — підказав Калле.
— Справді! — підхопив Андерс. — Я вже відчуваю, що мені їх треба.
— Ну от, ти тоді йдеш до Ґрена, — вела далі Єва-Лотта. — Або до якогось іншого лихваря. І він дає тобі двадцять п'ять ере.