Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Кожне з князівств мало свою самостійну військову систему. Хоча в цілому українська військова машина була єдина, проте кожен регіон мав свої особливості. Для Середньовіччя, до початку Відродження, військова служба і землеволодіння були фактично синонімами. По всій Європі саме земля була тим базисом, на основі якого існував вояк. Причина такого явища полягала передусім в економічних реаліях, оскільки слабкі фінансово-податкові системи й недостатня розвиненість ринків не давали володарям можливості отримати достатню кількість живої монети для сплати вояцтву. Відповідно, його можна було утримати лише з натуральних податків, а отже, автоматично вояки прив’язувалися до землі. За таких умов не могло бути і мови про утримання численного найманого війська.

Українське військо не було виключенням. Кожен, хто мав землю, повинен був її захищати, виходити на війну на коні й у повному озброєнні. Причому, залежно від розміру земельного наділу, кількості підвладного населення й, відповідно, власних матеріальних можливостей землевласник мав виставляти, крім своєї персони, ще й відповідну кількість добре споряджених кінних вояків. Що стосується отримання цих земельних володінь, то воно мало два види: отчини, або помістя, що належали людині ще з давніх часів, перебували у цілковитій власності з правом передавання нащадкам, і вислуги, що надавалися князем за умови військової з них служби. У випадку невідповідного виконання обов’язків князь міг забрати вислуги. Передавання їх у спадок теж могло відбутися тільки з дозволу князя. Довгий час загального закону, який би визначав і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків, не існувало. Це не дивно, оскільки протягом XIV–XV ст. кожна земля являла собою князівство зі своєю особливою внутрішньою системою управління. Князь був для місцевого населення й військовозобов’язаних його станів верховним правителем. Саме князю належала вся повнота влади і, що головне при організації будь-якого війська, карності. Це, своєю чергою, покращувало дисципліну й давало можливість кожному окремому князівству мати доволі сильні війська. Судячи з усього, в кожному окремому князівстві все ж регулювалося приблизно, з якої кількості землі або якого типу володінь треба виставляти певну кількість вояків, і не тільки кількість, а й тип озброєння. Відповідно, коли змінювався власник, то новий володар помістя мав виводити під прапор князя ту саму кількість озброєного люду. Це призвело до того, що вже до другої половини XV ст. в свідомості влади, що закріплюється і юридично, землі діляться за типом служби. Причому назви мають не тільки великі наділи, на яких сидів шляхтич, а й менші, з яких він виставляв своїх слуг. Це було спричинене тим, що поступово, протягом десятиріч, земля перебувала у постійному майновому русі. Хтось помирав, хтось розорювався, на когось гнівався князь і, відповідно, конфісковував володіння, а потім віддавав не в одні руки, а в декілька. Ті, своєю чергою, теж мали іншу землю і т. п. Крім того, нерідко землею володіли жінки або старі чи хворі люди, що не могли особисто виходити на війну. Щоб не загубити в цій майновій павутині мобілізаційну систему, князі фіксували конкретну службу з конкретного, нехай і маленького володіння. Тому нерідко в документах XV ст. бачимо, як якійсь шляхтич чи князь отримує, наприклад, землю, з якої має служити, скажімо, панцирну чи путну службу «на конях і в зброї». Зрозуміло, що не він сам мав особисто її нести, а виставляв якогось вояка. Траплялися випадки ще складніші, коли якоюсь службою одночасно володіли кілька родів, ще й з різних соціальних прошарків, — наприклад, князь і пан, князь і шляхтич. Проте служба відбувалася одна.