Птахи та інші оповідання
- Автор: дю Морье Дафна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4292-0
- Переводчик: Н. Михаловська
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Птахи та інші оповідання». Краткое содержание книги:
Тоді з-поміж нас вийшла дівчина, й повільно пішла вперед. Мала на собі просту сільську сукню, панчохи й черевики, а волосся розпустила по плечах. Я думав, що вона склала долоні, наче для молитви, але це було не так — тримала їх біля грудей, пальцями торкаючись серця.
Вона підійшла до краю розколини, де стояла Анна. Минулої ночі, під місяцем, мене, напевне, охопив би страх, але не зараз. Я був прийнятий. Був один із них. В одну мить, у своєму часопросторі над нами, промінь сонця торкнувся краю розколини, і синій лід засвітився. Ми одностайно впали на коліна, наші обличчя звернулися до сонця, і я почув гімн-славень.
«Отак, — подумав я, — люди молилися на початку часів, так вони молитимуться наприкінці світу. Немає тут ні кредо, ні спасителя, ні божества. Тільки сонце, яке дає нам світло й життя. Ось як воно було завше, споконвіку».
Сонячний промінь піднявся і помчав далі, й тоді дівчина, вставши, зняла свої черевики, панчохи й сукню, а Анна, з ножем у руках, обтяла їй волосся, вкоротивши його вище вух. Дівчина стояла перед нею з руками на серці.
«Тепер вона вільна, — подумав я. — Ніколи не повернеться в долину. Батьки оплачуть її, наречений теж, і ніколи вони не довідаються, що вона знайшла тут, на Монте-Вериті. У долині чекав би її весільний бенкет, святкування з танцями, а потім збудження короткого роману перетворилося б на одноманітне сімейне життя, домашні клопоти, турботу про дітей, неспокій, роздратування, хвороби, гризоти, щоденну рутину старіння. Тепер вона вільна від цього. Тут не гасне жодне почуття. Любов і краса не помирають і не зникають. Життя суворе, бо природа сувора й не знає милосердя; але саме цього вона прагнула в долині, заради цього вона прийшла. Тут вона знатиме все, чого не знала раніше і чого не зазнала б, коли б зосталася у світі внизу. Пристрасть, радість і сміх, тепло сонця, притягання місяця, любов без неспокою, сон без пробудження від мрій. Саме тому вони це ненавидять, у долині, саме тому вони бояться Монте-Верити. Бо тут, на вершині, є те, чого вони ніколи не мали й не матимуть, — і це робить їх злими, заздрісними та нещасливими».
Тоді Анна повернулася, і дівчина, що відкинула свою стать, своє минуле і свою сільську одіж, пішла вслід за нею, босоніж, голорука, коротковолоса, як інші; вона променіла, всміхаючись, і я знав, що для неї геть усе земне вже ніколи нічого не значитиме.
Вони зійшли на подвір’я, залишивши мене самотою на вершині, а я відчув себе вигнанцем перед небесною брамою. Моя коротка мить прийшла і проминула. Вони належали цьому світу, а я ні. Я був чужинець із нижнього світу.
Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.
Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, — і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть на нього спертий. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її долоню. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.
— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.
Її голос був м’який, лагідний і нітрохи не змінився.
— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?
Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте-Вериті.
— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?
— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи для контакту потребують клапанів. Зовсім не душ.
— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам із тобою вони були б непотрібні.
Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.
— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?