Птахи та інші оповідання

Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг стояти так. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі, і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість — попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.

Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати своєї гори. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в «Меп Гаузі», інтуїція підказала б, що в неї на думці, а її зачарованість передалася б і мені. Я би не спав у хатині, як Віктор, я би прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б наші, Аннині й мої, спільні роки тут на горі, відітнуті від світу.

Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їхнє мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, який подарувала їм гора, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо усмішки й погляди передають думки і звістки, а тим часом ніхто не стримує радісного щирого сміху. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повне, гомінке, інтенсивне, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.

Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого — таким я був зовсім недавно, — більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старший за середній, і якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними, оголений, на Монте-Вериті, й простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхури на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.

Очі мої впилися в Анну; я так сильно кохав її, що сам почув, як кликав: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.