Птахи та інші оповідання

Скажімо, падає дощ і він знаходить притулок у своєму кабінеті, електричний камін увімкнено, його післясніданкова люлечка наповнює кімнату димом, він сідає за стіл начебто щоб писати листи, але насправді щоб насолодитися самотою і затишною безпекою чотирьох надійних стін довкола нього. Аж тут розчиняються двері й Мідж, у натягнутому дощовику і насунутому низько на брови широкому капелюсі, робить паузу і з огидою морщить носа.

— Фу! Ну й задуха.

Він нічого не каже, але злегка повертається в кріслі, прикриваючи рукою роман, знічев’я вибраний на полиці.

— Ти не збираєшся до міста? — питає вона.

— Та ні, не планував цього.

— О! О, та дарма. — Вона знову обертається до дверей.

— Ти хочеш, щоб я щось зробив?

— Та це лише риба на ланч. У середу вони не завозять. Нічого, я й сама можу піти, якщо ти зайнятий. Я лише подумала…

Вона вийшла з кімнати, не закінчивши речення.

— Гаразд, Мідж, — озвався він. — Я візьму машину, поїду та привезу її. Чого мокнути?

Думаючи, що вона не почула, він вийшов у коридор. Вона стояла біля розчинених вхідних дверей, дрібний дощ сіявся на неї. Тримаючи довгий плаский кошик, натягала садові рукавички.

— Я однаково змокну, — відповідала, — то яка вже різниця. Подивлюся на квіти, їх треба підперти. Піду по рибу, коли впораюся з ними.

Жодні умовляння не допомагали. Вона так собі надумала. Він зачинив за нею двері та знову сів у кабінеті. Але кімната не була вже такою затишною, а трохи пізніше, піднявши голову до вікна, він побачив, як вона поквапом іде, криво застебнутий дощовик лопотить, дрібні краплі води скапують із капелюха та садового кошика, повного зів’ялих айстр. Його починає гризти совість, він схиляється і на одну поділку зменшує нагрівання.

Або от ще навесні чи влітку. Прогулюється він собі в саду без капелюха, з руками в кишенях, без жодної попередньо задуманої мети, а просто щоб погріти спину на сонці, помилуватися лісами, полями, повільними звиваннями річки. Аж тут зі спалень нагорі чути, як пронизливий вереск порохотяга раптом стихає, гасне і замовкає. Мідж кличе його, саме як він стоїть на терасі.

— Ти збираєшся щось робити? — питає вона.

Ні, він не збирався. Це запах весни, раннього літа вигнав його до саду. Як добре було знати, що він уже на пенсії, не мусить працювати в Сіті, не мусить рахувати час — може витрачати його, як заманеться.

— Ні, — каже він, — не в такий прекрасний день. А що?

— Та ні, нічого, — відповідає вона, — от лише той нещасний злив під кухонним вікном знову не в порядку. Ніхто до нього не заглядає, от що. Займуся ним пополудні.

Її обличчя зникає з вікна. Чергове сопіння, здіймається стогін — і порохотяг повертається до праці. Дурниця, але таке втручання гасить усю яскравість дня. Не саме прохання, не сама робота — чищення зливу було на свій лад школярською розвагою, грою у грязюці, — але оте її сіре обличчя, вираз, із яким вона дивиться на залиту сонцем терасу, рука, що стомлено здіймається вгору, відкидаючи пасмо волосся, і неминуче зітхання, перш ніж вона відверталася од вікна з невисловленим: «Хотіла б і я мати час постояти на сонці й нічого не робити. Ну, гаразд…»