Птахи та інші оповідання

Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята-піки та скельна стіна на вершині Монте-Верити.

Уперше в житті я бачив чисту, без домішок, красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на скельну стіну під місяцем.

Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною, вирисувані на тлі неба; можливо, це були кам’яні зображення, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.

Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.

У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мене. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там, на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім повніше, голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулися до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але такий прекрасний, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі й низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте-Вериту повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пливучих хмар.

Я чекав, досі стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік кам’яного схилу. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.