Птахи та інші оповідання

Я сів і роззирнувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте-Веритою обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас.

Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожня. Ніяких ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. У камері не було дверей. Вхід був відкритий — довга щілина, як вікно, але досить широка, щоб крізь неї протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.

Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їхній трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.

І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили — не знаю, наскільки історичні вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, але всі простягали руки до місяця вповні, зображеного на стелі. Проте дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив цигарку, дивлячись убік, але весь час, поки світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів у вікнах-щілинах.