Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:

У цій книжці представлено найкращі твори українських новелістів XX століття, зокрема Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Михайла Яцкова, Василя Стефаника, Миколи Хвильового, Віктора Домонтовича, Ігоря Костецького, Григора Тютюнника, Тараса Прохаська, Оксани Забужко.
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
1 ... 409 410 411 412 413 414 415 416 417 ... 504
Перейти на страницу:

— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Останній лист від тата

«Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, і я вперше за два роки себе побачив. Побачив і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав був: може, то іній (це надворі було, не в бараці), тернув долонею — ні, не іній.

Більше не дивитимусь.

Роблю я тут, як і дома: вікна (тільки не для хат), двері (тільки не фильончасті), столи, ослони, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі крадькома…

Погане виходить, серце болить, як подумаю, що це ж із моїх рук виходить отаке. Дерево хороше, в нашій стороні з нього білі палати робити б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута — не жалій. Він мені, мабуть, уже не пригодиться. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як удягають на зиму. Годують, так, такою смачною юшкою щодня, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна — а за нею річки синє крило… Ні ти, ні синок, мій колосок, чось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню!

Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(«Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»).

Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.

Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…

Коли се було… А я досі думаю:

«Як вони чули один одного — Марфа і тато? Як?..» А ще думаю:

«Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?» «Тоді не було б тебе…», — шумить велика «татова сосна».

1976 р.

Валерій Шевчук

народився 20 серпня 1939

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. Навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Тут же, у Києві, влився у середовище «шістдесятників», і почав друкувати прозу — спершу реалістичну, а потім, з кінця 60-х, «химерну», готичну, притчову. У сімдесятих роках Шевчука майже не друкували, замовчували, і він жив і писав, замкнувшись у «вежі зі слонової кості», витворюючи світи своїх новел і романів. У 1988 році отримав Шевченківську премію за історичний роман «Три листки за вікном». Валерій Шевчук — історик літератури, дослідник барокової доби, перекладач (із церковнослов’янської, середньовічних української та польської) текстів XV—XVII століть; зокрема, поезій Івана Величковського, Касіяна Саковича, Дем’яна Наливайка; літопису Самійла Величка.

Жанрово різноманітне, барвисте бароко, з його безліччю житейських, релігійних, метафізичних, еротичних і сатиричних історій, бароко, так мало нам самим відоме — одне із джерел, які живлять Шевчукову прозу. Шевчука неможливо вичерпати; з потоку його прози випливаєш інакшим; його медитативні, містичні тексти залишають по собі довге відлуння. Валерій Шевчук — блискучий стиліст. Це письменник, що з’єднує епохи, реставрує зв’язок між ними, звертаючись до «найперших форм», архетипів, — або, кажучи словами Григорія Сковороди, «образов образуемых», на які нашаровуються інші, уже похідні, образи. Навіть у найпростішій історії ховається безліч світів і значень — звичайні на позір жінки, які живуть у будинку на горі, можуть берегти від стороннього ока не одну таємницю («Дім на горі»), а талановитий маляр-чернець у духовних глибинах свого «я» проживає одночасно кілька напружених, невидимих його оточенню життів («Диявол, якого немає»). Це — «химерна» проза Валерія Шевчука, у якій він звертається до вічних тем пізнання, «раю і пекла» в душі людини, пристрастей, краси і сенсу речей. І саме смислові коди українського бароко дозволяють зрозуміти цю прозу найповніше.

1 ... 409 410 411 412 413 414 415 416 417 ... 504
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)