Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— …Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайців торік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим прострелене… І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю маже — тоді видно чорті й куди…
— …Це правильно, що впровадили виховання молодіжі. Бо фактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників, построй — і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та як крикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» — то тільки хекають, і анічичирк. І ти біжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность…
— І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар… — озвався вперше за всю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив, а казав завжди: «Все це брехня».
— Як, не інженер? — спитали в нього.
— А так. Інженери не такі.
— А які ж?
— Не такі…
Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Але він образився: «Хто? Я? Ні-ні… Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас не покину!»
Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь не в кожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А де бригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну — із півночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-кіндратович… Ідіть сюди, ближче… Не хочте, боїтесь. Знаємо, як ви торгуєте… Пшоно як продавали? Три кіла пшона — півкіла розталих конхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь? Знаємо!..»
З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супроти полуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холодний вітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий — перший сніг.
Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А ще треба було збиратися в дорогу.
Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, стали розходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки ж перенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співали охриплими голосами, а хто вже був геть п’яний та тонкий на сльозу, той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого…
Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товариш молодого вийшли з хати до воріт, біля яких їх ждала вже заведена «Волга». Катря й Степаниха плакали і раз по раз припадали одна до одної, молодий кривився, як від болю, а Степан, бувши під доброю чаркою, уже вкотре торочив йому:
— Ти ж, синку, не обиджай Катрі. Вона в нас жила, як ластівка в гніздечку, ні горя, ні нужди не знала, то дивись. Жінкою вона буде тобі золотою — вір батькові.
— Вірю, папаша, вірю, — заспокоював його молодий, тримаючи руки в кишенях плаща. — Не хвилюйтеся, все буде добре.
— А ви ж, свахо, — обіймаючи Клавдію Купріянівну та цілуючи її в сухі, напудрені щоки, воркотав Степан, — дивіться там. Якщо не так щось робитиме, підкажіть, навчіть, ну не обиджайте. Вона ж у нас… — І махнув рукою. — А я вам… Пишіть, чого треба, все приставлю: картоплі, яєць, свіжини. Чого ж, для своїх не пожалію… Все оддам, аби жилося…
Молоді та гості повсідалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор, і машина, зриваючи сніг, помчала вуличкою, лишивши за собою дві смуги од коліс.
— Та моя ж ти, дитиночко дорогесенька, коли ж я тепер тебе побачу!.. — скрикнула Степаниха і зайшлася плачем.
Федір із жінкою підхопили її попід плечі й повели в хату, а Степан згорблено пішов до погрібника, де гули чоловіки.
Машина вискочила за хутір, підсвічуючи фарами чашечки на телеграфних стовпах, і помчала до шляху, а Катруся все дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати, поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли.
1971 р.
Три зозулі з поклоном
Любові всевишній присвячується
Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ганку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…