Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить… Тоді цоб — став як укопаний, і всі, навіть ті, хто бачив старого в танку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б’ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної «барині», — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!»)

— Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро, по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.

— Вип’єм, Катюша? Вдвох… — сказав тихо.

Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього — глибокі, прекрасні, закохані до нестями, — і кивнула:

— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.

Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те, що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дні їхнього знайомства…

— Молодця! — загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу. — Гойдать танцюриста!

— Гойдайте, — погодився Лука Ількович, — тільки дивіться не впустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»…

Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вище стріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повну склянку — як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки з холодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:

— Паньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюсь, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако стовпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках… А сам у цивільному. Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гох! — кажу… — Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу…

— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!

— Підожди, підожди, — обидився Самійло, — ти зразу дослухай, тоді обзивай… О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..

— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?

— З військами, в самому авангарді був.

— А я як служив у кавалерії, — вже ледь володаючи язиком після «преміальної», мовив Лука Ількович, — то шабля в мене була довга і на коліщатку…

— Да-а, — озвався молодший Самійлів брат Симін, — як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене та й каже: «Бери, сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй у тундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»…