Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Він працював, доки не змлоїло йому пальці. Тоді, розбитий, підійшов до вікна. Дивився крізь шибу на сад, на дорогу за тим садом: ходили темні постаті — вічна картина. Досі таким вічним здавалося йому в житті все: й оце мешкання, де зараз так незатишно, і він сам, відколи це почалося. Здавалося, світ втратив звичайну рівновагу. Він зрадів останньому слову: саме рівновагу! Побачив за вікном осінь, ранню осінь, хоч опадало листя. Хоч летіло, живе й неживе, — мало ще сік від літа, але не мало життя. Це було завершення — там, за вікном, воно виразно про себе нагадувало. «Це вже все, вічний подорожній Григорію, — сказав він подумки. — Ти вирвався з полону обов’язкових дрібниць, що складають життя, і підійшов до порожнечі. Ти залишився наодинці з собою й шукаєш мужності, бо для тебе вона не самозрозуміла. Ти, здається, тратиш рух, Григорію, адже відсутність тих щоденних дрібниць — це і є відсутність руху».
Він вийшов надвір: дзвонили на обідню. Вітер ударив щосили, і він, не маючи сили опиратися, пригнувся ледве не до землі. Попереду, з боків і ззаду йшли ченці, його браття, з ними він прожив тут не один рік. Ішли покірно й пригноблено, як отара. Після служби так само йшли в трапезну і їли скромний обід. Архімандрит сидів на чолі столу, в нього був величавий і спокійний погляд. «Після цього обіду він їстиме інший, — подумав Григорій, надбираючи ложкою страву. — Так само, як більшість із братії». Він побачив раптом те, чого бракувало йому. Чернець, обмотаний ковбасами, в штанях і в свиті з ковбаси. В чоботях із ковбаси і в шапці. Він побачив іншого ченця, обвішаного бутелями і пляшками, в іншого кричала гуска, гуска — рука, в іншого — гуска на голові. Ні, гуска-голова! «Я, певне, божеволію», — подумав він.
Ледве не біг до своєї келії. Вуглина заходила по стіні, посередині стояв майже скінчений образ диявола з обличчям Мелетія.
Коли покинула його сила, він ліг і довго лежав. Відчував піднесення, хоч не було в тілі ні краплі снаги. Піднесення затоплювало його з ніг до голови — наче виростали за спиною крила. Такого настрою не переживав, здається, ніколи — був то чудовий настрій, такий, що Григорій почав сподіватися: завтра знову відчує звичну тверезу впевненість.
Але обличчя його було бліде й нерушне. Рука безсило звисла донизу — не мав моці її підняти. Сутінки скрадалися, наче безтілесні відьми, обережно заповзаючи в кутки і світячи звідтіля холодними очиськами. Після того все переплуталося. Він утрапив у якісь печери чи підземелля. Його вдарило в піт, а коли прочунявся, був серед посіченої вогниками свічок темряви. Притулився до стіни, боліла голова, здавалося, хтось немилосердний побив його. Думки вовтузились у мозку, і він не міг їх розплутати. Врешті, йому здалося, що думки болять також. Наче з підземелля, доходив до нього Мелетієвий голос і його роблено-лагідні слова. Думки розтавали, як лід уліті, і було важко спом’янути, як сюди втрапив. Це хід до пекла чи раю, диявола чи Бога? Григорієві здалося, що почув із глибини дихання. Стало зимно, й пробрало до кісток.
— Ми наче риба, — бурмотів він, — зловлена до сіток, безмозка риба, і вже в сітях запускаємо один в одного пазурі.
Він напружився, щоб запам’ятати цей образ, — міг згодитися для роботи.
Так, сьогодні йому важко. Ще не відчував такої знесили, що сковувала руки й ноги. Й очі. Подумав: який дивний у нього зараз сказ — робиш незвідь-що і все-таки робиш! Григорій спробував сісти, але рухатися не міг. Неспокій, однак, не зникав. Дивний і йому самому до кінця не збагнений неспокій.
Все-таки сперся об стіну й спустив на землю ноги. Йому в голову зайшли дивні думки — думав, що життя потрапило в якусь окремішню від загальної течію, і це приносить чудне відкриття. Він думав: чому пішов у ченці — мав би жінку, дітей, знав би свої прості потреби і мав би прості вимоги. Вони, подумав він про своїх братів по обителі, і тут мають прості потреби і вимоги. Всі, за винятком одного. Іоанна з Вишні. Йому захотілося раптом залитої сонцем тиші. Святої великої тиші, в якій би втонуло все, що мучить його й тривожить, яка б зцілила його душу. Здалося, в глибині цього вечора тризвонять дзвони. І забаглося тиші без таких дзвонів, що віщують про час, смерть, молитви, прохання, бажання. Григорій заплющився: виразно чув дзвони, м’які, оксамитні. Воно приходило до нього поволі, це почуття, охоплюючи голову, руки, ноги, нарешті, серце, — потекло, як колискова, що її співає мати, і як голубий ранок, ще не зачеплений курявою дня. Все повилося хмелем, густими притоками смерку, а може, й світання: тиша однакова і ввечері і вранці, подумалося йому. Але хотілося саме відчуття ранку, саме співу голубих рос — цей настрій був чуттєвий, йому цього хотілося. Можливо, прийшов час, коли душі треба розхилитись і прийняти в себе більше розчулення? І це було б перепочинком, хоч та тривога, яка почалася, відколи пензель безсило провис у руці, завжди житиме на дні душі.