Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Хай роблять, як хочуть, — смирно одказала Катря.
Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись, — приїжджа сваха при цьому ні з ким цілуватися не забажала, а тільки подавала руку, називаючи себе Клавдією Купріянівною, — кухарки хутенько накривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту, свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай. Свічки одразу ж погасли, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв на столи самогонку в трилітрових бутлях — сизу, синювату, чисту, як сльоза, — і незабаром над столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці з срібними банями, височіло три пляшки шампанського.
Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, бо іншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: на урочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.
Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.
— Дорогі товариші! — сказав голова, худий, смирний чоловічок з довгим носом і глибоко запалими щоками. — Це добре, що ми оддаємо сьогодні Катрю Безверхівну, але це й погано. Добре, бо людина знайшла своє щастя — тут не радіти не можна, і погано; бо не Катря привела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це — мінус. Отож я й кажу: товариші дівчата й молодиці, котрі не замужем, приймайте приймаків! — Тут голова й сам засміявся разом з усіма, навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись. — Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садку колгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип'ємо!
— Правильно, — гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто з бутлів. — Говорить, як з листу бере!
— Правильно! — вигукували жінки де завзятіші, тяглися чарками до молодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики ще раз програли туш.
Потім пили за батьків молодої й молодого, причому хтось із підпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:
— А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батька молодому виберемо, га?
— Свата нашого дорогого, — підвівся Степан із чаркою в руці, — срочно викликано на совіщання у Ворошиловград! Так що він отсутствує через державні діла, і я п’ю за нього позаочно!
Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, так пихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку…
Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила…
Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і перший виступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працював десь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіх скривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно і офіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: слова інтересні.
— Тарші! — гучно і впевнено виголосив Омелькович. — Фактіцско, юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік і жінка!.. — Катря залилася рум’янцем і сховала очі, молодий високо підняв брову й дивився на промовця з неприхованим презирством, а гостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:
— Що ти, Омельку, ото верзеш? Ну як скаже — то як у попіл торохне, їй-богу!
За столом розлігся регіт, а Омелькович пришелепкувато кліпнув очима й сказав:
— Юридіцско вони вже розписані, значить, усьо, значить, повороту до холостої жизні нема, хіба через развод. Ось що я хотів сказать!.. — і переможно сів.
Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили дві табуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули польку «бабочку», але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільного обряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повної тиші:
— Кхи, а чого це ти, Катре, не перев’язала молодого хусткою? Хіба ти не хочеш прив’язати його до свого серця?..
— Правильно! — загелготало жіноцтво. — Оце до ладу! А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (коло жінки як сядеш, то хіба, вип’єш по-людськи!), забубоніли:
— Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачі не вдержиш, ги-ги-ги!..
— Щось він дуже маніжений. Таке пхе тільки газети читає та в тілівізор дивицця…
Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-під рукава — нову, шовкову, спрасовану в рівненький квадратик, і лагідно усміхнулася до нареченого. Той підвівся, неохоче підставив руку, немовби для уколу. Коли хустка на його рукаві зблиснула шовковим клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула: