Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Чи чули?
- Що?
- Та про негрів же, про негрів!
- Що з ними таке?
- Вони залишають нас, вибираються, тікають.
- Як то вибираються? Як вони можуть вибратися?
- Вони такі, що можуть. Виберуться. Вони вже зараз вибираються.
- Якесь подружжя?
- Та всі чисто, принаймні у нас на Півдні.
- Не може бути!
- Справді!
- Поки не побачу на власні очі, не повірю. Куди вони зібралися - в Африку?
Мовчанка.
- На Марс.
- Ви хочете сказати - на планету Марс?
- Атож.
Люди стояли в гарячій тіні, на танку невеликої крамниці. Хтось завмер з незапаленою люлькою. Хтось інший плюнув у розпечений полуденним сонцем пил.
- Та не можуть вони виїхати всі. Не можуть.
- А проте вони виїжджають.
- Де ви таке чули?
- Про це скрізь кажуть. Хвилину тому передали по радіо.
Люди, що стояли, мов закурені статуї, почали оживати.
Семюел Тіс, власник крамниці, вимушено засміявся.
- А я вже подумав, що таке трапилося з Сіллі. Годину тому він поїхав на моєму велосипеді до місіс Бордмен і досі ще не повернувся. То ви гадаєте, що цей чорний дурень гайнув велосипедом просто на Марс?
Чоловіки пирхнули.
- Хай він краще поверне велосипед! Я йому цього не подарую!
- Тихше! Чуєте?
Десь далеко на вулиці, здавалося, прорвало греблю.
Чорні теплі води ринули й залили місто. Між сліпучо-білих берегів вулиці, серед мовчазних дерев сунув чорний потік. Він рухався повільно-повільно, несучи з собою чоловіків і жінок, хлопчаків і дівчаток, коней і гавкіт собак. Уста людей ворушились, і неясний гомін нагадував плюскіт хвиль. І в цьому річищі, де повільний невпинний плин темряви розрізав біле сяйво літнього дня, насторожено блищали очі. Ці очі дивилися вперед, позирали по боках, а ріка, довга безкрая ріка текла й текла. З незліченних приток, барвистими швидкими струмками й рівчаками стікали води в цю ріку, зливалися в одну течію й плинули далі. А на поверхні повноводної ріки пливли речі: дзвонили дідівські годинники, цокотіли будильники, кудкудакали в клітках кури, заходилися криком немовлята; у темних вирах крутилися мули й коти, часом зринав матрац, з нього стирчали пружини й набивка, ніби волосся божевільного; ріка котила ящики, корзини й портрети чорних дідів у дубових рамах, а люди сиділи, ніби знервовані пси, на ґанку крамнички. їхні руки були порожні, й вони відчували, що греблю лагодити пізно.
Семюел Тіс відмовлявся цьому вірити.
- Та хто їх у біса перевезе? Як же вони думають потрапити на Марс?
- На ракетах, - сказав дідусь Квотермейн.
- Дурні вигадки. Де вони візьмуть ракети?
- Вони спорудили їх на заощаджені гроші.
- Ніколи не чув про це.
- Очевидно, негри робили це потай, може, вони самі будували ракети. Де? Може, в Африці. - А чи мали вони право це робити? - запитав Семюел Тіс, міряючи кроками ґанок. - Куди ж дивився закон?
- Вони ж не збираються оголосити нам війну, - спокійно відповів дідусь.
- От бісові душі, вони своє роблять, влаштовують змови! - закричав Тіс. - То звідки ж вони вилітають?
- Всі негри міста збираються біля озера Лун. Ракети прибудуть туди о першій годині, заберуть їх і перекинуть на Марс.
- Подзвоніть губернаторові, в поліцію! - лютував Тіс. - Вони повинні були попередити нас!
- Ось іде твоя стара, Тісе.
Чоловіки озирнулися. Розпеченою вулицею простувала біла жінка, а за нею поспішали інші. У всіх них був спантеличений вигляд. Усі шелестіли одежею, ніби стародавніми паперами. Деякі плакали, інші були суворі. Всі вони прийшли по чоловіків. Вони штовхали двері барів і зникали всередині. Вони заходили в тихі, прохолодні бакалійні крамниці. Вони йшли в закусочні й гаражі. Одна з них, місіс Клара Тіс, зупинилася біля ґанку крамниці, де стояла група чоловіків, і, мружачись, втупила очі в свого набурмосеного чоловіка, а повновода чорна річка безупинно текла за її спиною.
- З Люсіндою лихо, татусю. Тобі треба йти додому.
- Не піду я додому через якусь там чорнопику.
- Вона нас залишає. Що я робитиму без неї?
- Доведеться, либонь, самій справлятися. Я не збираюся ставати перед нею навколішки.
- Але ж вона ніби член сім’ї, - простогнала місіс Тіс.
- Не голоси! Я не потерплю, щоб ти рюмсала на людях через якусь кляту...
Він замовк, почувши тихенькі схлипування дружини.
Вона витирала хусткою очі.
- Я казала їй: “Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш - можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень”. Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: “Невже ти не любиш мене, Люсіндо?” А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і... і сказала: “Прощайте, місіс Тіс”. І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.