Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Зірки! - сказав він.
- Зірки! - сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса.
Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.
- Я бачу все крізь вас! - промовив Томас.
- А я крізь вас! - відказав марсіанин, ступаючи крок назад.
Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”, - подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ.
- У мене жива плоть, - тихо сказав він. - Я живий.
Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.
- Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.
- Ні, ви!
- Мара!
- Привид!
Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, - той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.
- Я п’яний, - думав Томас. - Я нікому не розповім про цю пригоду. Ні, ні!
Так вони й стояли на стародавньому шосе, не рухаючись з місця.
- Звідкіля ви? - нарешті запитав марсіанин.
- З Землі.
- А що це?
- Вона там. - Томас показав на небо.
- Коли?
- Ми прибули сюди понад рік тому. Пригадуєте?
- Ні.
- І всі ви повмирали. Майже всі. Невже ви цього не знаєте?
- Неправда.
- Так, ви усі вимерли. Я бачив тіла. Почорнілі мертві тіла в кімнатах, по будинках. Тисячі мертвих тіл!
- Але ж це смішно. Ми живі!
- На вашу планету відбулося вторгнення, містере, і лише ви не знаєте про це. Ви, мабуть, утекли.
- Я не тікав. Чого мені було тікати? Що ви маєте на увазі? Зараз я їду на свято, що відбудеться біля каналу під горами Еніал. Я там був учора ввечері. Хіба ви не бачили міста? - і марсіанин вказав на нього рукою.
Томас озирнувся й побачив руїни.
- Та це місто вже тисячі років як мертве!
- Мертве? - засміявся марсіанин. - Учора я там спав!
- А я був у ньому тиждень тому й ще за тиждень до того, я щойно проїхав через нього - це купа руїн. Бачите розбиті колони?
- Розбиті? Я чудово їх бачу. Їх добре видно в місячному світлі. Колони стоять цілісінькі.
- Вулиці вкриті пилом, - сказав Томас.
- Вулиці чисті!
- А канали порожні.
- В каналах повно лілового вина!
- Все мертве.
- Все живе! - заперечив марсіанин, сміючись іще голосніше. - О, ви дуже помиляєтесь. Бачите ці карнавальні вогні? А прекрасні човни, стрункі, мов жінки, і прекрасні жінки, стрункі, мов човни, жінки кольору піску, жінки з вогняними квітами в руках! Я бачу, як наші маленькі жінки біжать вулицями міста. Саме туди я йду оце на свято. Ми всю ніч будемо плавати по каналах, співати, пити вино, кохатися. Невже ви нічого не бачите?
- Містере, оце місто мертве, як суха ящірка. Спитайте будь-кого з наших. Та візьміть мене. Я їду зараз у Грін-Сіті - це нова колонія, яку ми щойно збудували біля Іллінойського шосе. Ви щось плутаєте. Ми перевезли мільйон кубічних футів орегонського лісу, зо два десятки тонн стальних гвіздків та й спорудили двоє гарненьких містечок, яких вам зроду ще не доводилось бачити. Цієї ночі ми святкуємо входини в одному з них. Із Землі прибули ракети з нашими дружинами та дівчатами. Будуть танці й віскі...
Марсіанин враз занепокоївся.
- Ви кажете, що все де он там?
- Звідси видно ракети. - Томас підвів його до схилу і показав униз. - Бачите?
- Ні.
- Отуди к бісу! Вони ж там стоять. Оті довгі сріблясті штуки.
- Ні, не бачу.
- Та ви сліпий! - засміявся в свою чергу Томас.
- Я чудово все бачу. Це ви нічого не бачите.
- Але ж ви бачите нове містечко, правда?
- Я нічого не бачу, крім океану, де саме почався відплив.
- Містере марсіанине, той океан висох сорок століть тому.
- Ну, годі вже, годі.
- Кажу вам, це правда.
Марсіанин враз став серйозний.
- Ану, повторіть усе з початку. Ви не бачите міста таким, як я його змальовую? Дуже білі колони, дуже стрункі човни, святкові вогні... О, я бачу їх так виразної Прислухайтесь-но! Я чую співи. Це не дуже далеко!
Томас прислухався й похитав головою.
- Ні, не чую.
- А я в свою чергу, - вів марсіанин, - не можу побачити того, що ви змальовуєте. Ну от!