Сторожова застава

Половці, що були віддалік, ставали на стремена і витягували шиї. Їм було цікаво, добереться цей руський богатир до свого кривдника, чи ні.

І поки вони збагнули, що до чого, поки вихоплювали з піхов свою зброю — руське військо бурею налетіло на них. Гримнуло так, ніби озвалися десятки громів. Глухо застугоніла земля. Курява і зойки поранених злетіли до неба.

— Час і нам починати, — сказав дід Овсій і змахнув рукою. З болота у половців вдарило з півсотні стріл. Потім ще раз. І ще...

З десяток половців повалилося на землю. Проте відповісти своїми стрілами, чи бодай прикритися від болота щитами, чужинці вже не могли — щити їм потрібні були проти руського війська. Проте й вони не завжди допомагали.

Раз по раз здіймав Ілля Муровець тяженну свою довбню і з хеканням опускав її на ворожі шоломи. З боків і зі спини його прикривало кілька дужих дружинників. І там, де вони проходили, лишалася широка просіка. В ту просіку вривалися піші русичі. Так і йшли вони за Муровцем, мов нитка за голкою, краючи на шмаття половецьке військо.

В центрі точився жорстокий двобій. Там зійшлися у герці Попович з Рутенею. Їхні сила і спритність виявилися майже однаковими. Коні світили один на одного налитими кров'ю очима, ставали дибки, гризлися...

Ще важче доводилося богатирям. У тісняві бойовиська вони не могли навіть як слід розмахнутися мечем. Тільки й того, що штурхали один одного щитами, намагаючись вибити з сідла. Все ж важчий половець поволі, крок за кроком, відтискував Поповича до болота. Рутеня намагався загнати суперника до трясовини, де той не зміг би спритно ухилятися від ударів.

І, може, важко довелося б Поповичу, якби не Лидько.

— Тримайся, Олешку! — вигукнув він і, майже не цілячись, відпустив тятиву лука. Стріла вп'ялася в ногу половецького коня. Кінь похитнувся і, підштовхнутий іншими кіньми, завалився набік.

Проте Рутеня вже стояв на ногах.

— Що, кінний на пішого? — криво посміхаючись, запитав він Поповича.

— Ні, піший на пішого! — відгукнувся Олешко і теж зіскочив з коня.

Проте й тут їм не було де розвернутися. Ратники стисли їх так, що мечі виявилися непотрібні.

— Будемо боротися? — запитав половець.

— Будемо! — згодився Олешко.

Боротьба виявилася короткою. Не встиг половець зімкнути обійми за спиною русича, як Олешко спритно пірнув Рутені під плече, розвернувся і щосили смикнув за руку. Половець важко гепнувся на землю. Блискавкою змигнув у повітрі ніж русича і за мить усе було покінчено. Олешко злетів на коня і заволав до болота:

— Наша взяла! Спаси Боже тебе, Мирку, за науку!

Половці розгубилися. У такій тісняві перевага була за могутнішими русичами. Ще трохи — і нападники повернуть коней назад...

— За мною! — вигукнув дід Овсій. — Мерщій у човни!

Він з силою відштовхнувся тичкою і його плоскодонка вужем ковзнула до протічка, що вився уподовж берега.

— Куди ми пливемо? — запитав Вітько. Він випустив більше половини стріл зі свого сагайдака.

— До Кривої діброви, — коротко відказав дід Овсій. — Там заховані наші коні.