Сторожова застава
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-037-4
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Сторожова застава». Краткое содержание книги:
Тепер Вітькові стало все зрозуміло. До Кривої діброви, що звивалася між Сулою та болотом, було кількасот метрів. Навколо ж болота — кілометрів зо три. І доки половці розвернуться, доки промчать оті три кілометри — молодша римівська дружина встигне зустріти їх як годиться.
Та все ж вони трохи припізнилися. Більша частина вцілілої орди вже встигла перебратися за Сулу. До річки щосили гнали лише невеликі групи вершників, і над їхніми головами час від часу зблискував Олешків меч. Кінь Поповича не поступався швидкістю половецьким.
І тут трапилося несподіване. Невисокий степовий жеребчик, на якого скочив Вітько, зненацька заіржав і кинувся навперейми втікачам. Мабуть, серед половецьких коней угледів свого приятеля. Вітько щосили смикав за вуздечку, проте нічого вдіяти не міг. Жеребчик ніби сказився. Вже й піна виступила на його губах, вже й кров на них з'явилася, проте кінь лише набирав швидкість. За хвилину він увірвався у рідкі, розсипані по всьому полю, лави утікачів.
— Спинися, Мирку! — відчайдушно кричав Лидько. — Падай! Стрибай з коня!
Вітько злякано глипнув на землю. Вона з такою швидкістю втікала з-під жеребчикових ніг, що падати він не наважувався.
Половець, якого саме наздоганяв зшаленілий Вітьків жеребчик, зненацька озирнувся. Його пласке обличчя було спотворене жахом. Мабуть, половець почув за собою кінський тупіт і вирішив, що його наздоганяє руський дружинник. Проте, побачивши, що це всього-на-всього хлопчак, половець хижо зблиснув посмішкою. Він щось крикнув, кілька половців сповільнили свій біг і почали розвертатися. Краєм ока Вітько угледів, що вони заступили шлях Лидькові. А крім Лидька, нікого з римівців не було.
— Стрибай, Мирку! — кричав Лидько. — Або вертай до нори! До нори, чуєш!
А сам уже стявся з найближчим половцем. Бився не згірш, аніж бився Олешко тоді, коли Вітько вперше побачив його.
Але вже налітав на Лидька зі спини ще один половець-утікач, за ним поспішав інший... І в цю мить навколо Вітькової шиї обвився зашморг.
В половецькому полоні
Недобиті половці мчали кілька годин. І все озиралися назад. Нарешті сповільнили свій біг — погоні не було.
Вітько, міцно прив'язаний до сідла, їхав у самій гущі степовицької орди. Поруч галопував половець, котрий захопив Вітька.
Він почувався гордим і щасливим. Ще б пак — полонили одного-єдиного русича — і то його, Смокви, робота! Дарма, що цей полонений майже дитина.
— Ти єсть мій раб, а я — твій пан Смоква,— каліченою мовою втовкмачував він Вітькові, коли половці на якусь часинку зупинилися у видолинку, щоб спочити і напоїти коней. — Що захочу, те з тобою й зроблю, зрозумів? Продам ханові. Будеш кумис мені робити. З живого шкуру здеру... Чуєш? Спробуй тільки ще раз крутнутися!
І Смоква зареготав. Втім, не хмурилися обличчя і в інших половців. Що далі від Сули, то жвавіше вони перегукувалися, а згодом хтось затяг протяжну половецьку пісню.
Схоже, поразка біля Портяної половців не дуже засмутила. Мабуть, мав рацію дід Овсій, що ця орда лише вивідувала, що й до чого. А десь неподалік, можливо, готуються до нападу інші орди.
— Швидше, швидше! — хрипким голосом покрикував Смоква і періщив нагаєм то Вітька, то Вітькового жеребчика. Вітькові діставалося частіше, видно, половець коней любив більше, ніж людей.
Вечоріло, коли орда зупинилася на ночівлю. Для цього вона обрала невелику діброву у видолинку межи трьох похилих горбів. Запалали багаття, гостро запахло смажениною. На пагорбах забовваніли постаті половецької сторожі.
Смоква на хвильку відлучився. Повернувся зі жмутом лопухів. Загорнув у них шмат м'яса і застромив між жарин. Те саме зробили й інші половці. Час до часу вони кидали на Вітька такі байдужі погляди, мовби це була не людина, а щось таке, про що й говорити не варто.
Вітько сидів неподалік багаття зі спутаними ногами. До пут була прив'язана і його ліва рука. Вузький ремінець боляче впивався в тіло, проте Вітько змушував себе терпіти.
Хвилину тому він попрохав половця, щоб той трохи ослабив зашморг. Але у відповідь отримав нагаєм по спині.
Хотілося їсти. Та ще більше хотілося пити. Вітько мовчки спостерігав, як пожадливо давилися степняки гарячим м'ясом, запиваючи його білою рідиною зі шкіряних міхів.
Один з половців жбурнув у його бік кістку з залишками м'яса. Вітько потягся до неї, проте інший ніби випадково наступив на кістку чоботом. Половці зареготали.
Ще один половець простяг бранцеві дерев'яну чашу з білою рідиною. Вітько вже доторкнувся до неї пальцями, але половець у ту ж мить підніс її до свого рота і, прицмокуючи, випив усе до краплини.