Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Дикі злаки — рослини однорічні. Тобто вони виростають, приносять зерно та вмирають протягом одного сезону, а наступного року з їхнього зерна виростають нові рослини. Коли рослина достигає, остюки (маленькі черешки, що прикріплюють кожну зернину до рослини) слабнуть і зернини, одна за одною, падають на землю, де їхні оболонки руйнуються й вони проростають. П'ятнадцять тисяч років тому для збирачів найліпшим способом зібрати врожай такого зерна було взяти кошика й трусити рослини доти, доки до нього попадають майже достиглі зернини. Єдиною проблемою було те, що кожна зернина на кожній дикій рослині на кожній ділянці достигала у свій час. Якщо збирачі діставалися ділянки наприкінці сезону, більшість зерна могла вже попадати й попроростати або його могли з'їсти птахи. Якщо вони приходили зарано, остюки могли бути ще міцними й більшість зернин могла надто міцно триматися рослини, тому струсити їх було б важко. В обох випадках більшу частину врожаю було би втрачено. Звичайно, можна було кілька разів відвідувати ту саму ділянку, але тоді лишалося б менше часу на інші ділянки.
Ми не знаємо, що саме було джерелом натхнення — лінощі (небажання ходити від ділянки до ділянки), жадібність (бажання мати більше харчів) чи страх (голоду чи того, що хтось іще першим збере врожай), але комусь, мабуть, жінці, спала на думку блискуча ідея. Чому не зібрати найкраще насіння й не висадити його на особливо родючій ділянці? Можна припустити, що вона міркувала так: якщо ми доглядатимемо рослини, перегортатимемо грунт, виполюватимемо бур'яни, можливо, навіть поливатимемо рослини, то можна бути певними, що матимемо їх щороку й що, можливо, врожай ще й більшатиме. Життя прекрасне.
Найдавніші прямі свідчення походять знов з Горбистих Схилів; ми маємо непрямим чином подякувати за них партії Баас. Баасисти здебільшого відомі як вбивчий політичний рух Садама Гусейна в Іраку, але спочатку вони 1963 року захопили владу в сусідній Сирії. Скинувши конкурентів, вони заходилися модернізувати країну. Євфрат перекрили плотиною й створили озеро Ель-Асад завдовжки п'ятдесят миль — тамтешня електростанція нині генерує більшість електричної енергії, що споживає Сирія. Знаючи, що будівництво плотини спричинить піднесення води й більшу частину Горбистих Схилів буде залито, сирійський Генеральний директорат з питань старожитностей провів міжнародну кампанію з вивчання стоянок, що мали зникнути під водою. 1971 року британський гурт досліджував пагорб Абу-Гурейра. Знахідки на поверхні свідчили, що 9000 років тому там було селище, й археологи задокументували це з багатьма подробицями. Проте один шурф показав, що це селище було збудовано на руїнах давнішого поселення, задатованого близько 12 700 років до н. е.
Це був величезний подарунок. Розкопувачі змагалися і з водою, що заливала околиці, і з війною, бо їхніх робітників забрали до сирійської армії на війну Судного Дня з Ізраїлем. До часу коли стоянку вкрила вода, дослідники встигли розкопати трохи більше п'ятисот квадратових футів найдавнішого поселення. Невеличка ділянка, проте одна з найважливіших в археології. Вони знайшли заглиблені в ґрунт круглі хижі, кам'яні терниці, вогнища та тисячі звуглених зернин. Більшість належала до диких трав, але серед них знайшлося й трохи важких, стиглих насінин жита.
Таке насіння свідчить, що мешканці Абу-Гурейри сапали свої поля. Вони не розкидали насіння, а саджали його під поверхнею. Це створювало сприятливі умови для більших насінин, що легше проштовхувалися до повітря, ніж маленькі. Якщо передісторичні селекціонери просто з'їдали все, що вирощували, це не має значення, але якщо вони зберігали частину врожаю, аби посіяти наступного року, великих насінин мало бути дещо більше. Спочатку відмінність була б ледь помітною, але якщо цей процес повторювати достатню кількість разів, значення "нормального" розміру середньої зернини мало б поступово більшати. Археоботаніки (науковці, що досліджують рештки давніх рослин) називають такі більші зернини "культивованими"[51], аби відрізнити їх від зерна диких рослин та від цілком одомашненого зерна, що ми їмо тепер.
На той час, коли близько 11 000 років до н. е. мешканці Айн-Малаги поховали стару жінку та її маленького песика, мешканці Абу-Гурейри повисаджували жито вже так багато разів, що мали більші зернини. Це може видаватися дрібницею, проте (враховуючи любов археологів до каламбурів) такі зернини виявилися саме тими, що з них мав прорости Захід.
51
"культивованими": Fuller 2007.