Чому Захід панує - натепер
- Автор: Моррис Иэн Мэттью
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: КЛІО
- ISBN: 978-617-7023-09-7
- Переводчик: Ольга Кочерга
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Чому Захід панує - натепер». Краткое содержание книги:
Перехід до осілого життя великими групами повинен був змінити стосунки між людьми та ставлення людей до навколишнього світу. В минулому люди мусили йти слідом за харчами, бути в постійному русі. Безперечно, вони розповідали про кожне місце, де зупинялися: це печера, де помер мій батько; це там, де наш син спалив хижу; там є джерело, де говорять духи, тощо. Але Айн-Малага не була місцем із низки. З погляду мешканців поселення, це було їхнє місце. Тут вони народжувалися, виростали і вмирали. Замість залишати своїх померлих десь у таких місцях, куди вони могли не приходити роками, тепер їх ховали поруч і навіть всередині будинків, вкорінюючи своїх предків у цьому конкретному місці. Люди дбали про свої будинки, знов і знов їх перебудовували.
Їх почав турбувати бруд. Збирачі льодовикового періоду були неохайні, вони залишали табори, закидані рештками харчів. А чому б і ні? До того часу поки з'являться личинки чи тварини-падлоїди, гурт буде вже далеко, шукаючи харчів десь в іншому місці. В Айн-Малазі все не так. Ці люди не збиралися нікуди йти й мусили жити зі своїми покидьками. Археологи знайшли тисячі кісток щурів та мишей — тварин, що не існували в відомих нам формах під час льодовикового періоду. Ранні сміттєїди мусили створити широку стратегію харчування, допасовуючися до споживання людських недоїдків. Коли люди залишали на підлозі печери кістки та горіхи, це було чудовим подарунком, але будь-які протощури, що спробували б покладатися лише на такі джерела харчів, померли б від голоду задовго до того, як люди знову наповнили б їх.
Постійні поселення змінили правила гри для гризунів. Пахкі смачнющі купи відходів були досяжні 24 години на добу кожного дня тижня, тому рухливі маленькі щури та миші, що могли жити під носом у людей, харчувалися за нових умов ліпше, ніж великі агресивні особини, що впадали в око. Протягом кількох десятків поколінь (сторіччя — то дуже багато часу; зрештою, миші плодяться як миші) гризуни генетично пристосувалися до співжиття з людьми. Рухливі (хатні) паразити заступили своїх великих (диких) предків так само цілковито, як Homo sapiens заступили неандертальців.
Хатні гризуни відплатили за подарунок нескінченних відходів, роблячи нори в запасах харчів та води й пришвидшуючи таким чином поширювання хвороб. Саме через це люди навчилися не любити щурів; дехто з нас навіть вважає мишей жахливими. Проте найжахливішими падлоїдами були вовки, що теж не могли протистояти спокусі скуштувати недоїдків. Більшість людей переймаються через жахливих диких монстрів, що вештаються навколо, тоді як найліпше харчуються саме менші за розміром і менш загрозливі гризуни.
Археологи протягом тривалого часу вважали, що люди активно удомашнювали псів — перетворювали вовченят на хатніх пестунчиків і вирощували їх, тоді отримували ще домашніших цуценят, що любили людей майже так, як люди самі себе любили. Проте, згідно з недавніми студіями, природний добір знову міг спрацювати без нашої активної участи. Так чи так, але взаємодія вовків, відходів та людей створила тварину, що її ми тепер називаємо псом. Пси можуть вбивати гризунів, що розносять хвороби й конкурують з ними за недоїдки, й навіть битися зі справжніми вовками, завойовуючи собі право бути справжніми друзями людей. Близько 11 000 років до н. е. в Айн-Малазі поховано літню жінку, що одну руку поклала на цуценя; обидва згорнулися, наче уві сні[50].
Хліб щоденний
вступі я розвинув вислів фантаста Роберта Гайнлайна "Поступ відбувається завдяки ледащим чоловікам, що шукають способів полегшити собі життя" у загальну соціологічну теорію, що історію творять ледащі, жадібні, лякливі люди (здебільшого вони не розуміють, що роблять), шукаючи легших, прибутковіших та безпечніших способів робити різні речі. Цей принцип із надлишком спрацював у Горбистих Схилах наприкінці льодовикового періоду. Він створив особливий західний спосіб життя зі ступенем суспільного розвитку вищим, ніж в будь-якій іншій частині світу.
За це ми маємо дякувати (чи докоряти) жінкам. У сучасних суспільствах мисливців-збирачів рослини здебільшого збирають жінки, тоді як полюють здебільшого чоловіки. Позаяк в чоловічих могилах археологи знаходять найбільше наконечників списів та стріл, а в жіночих — більше знарядь на розмелювання, можна виснувати, що в передісторичні часи все було так само, й відтак припустити, що відповідь на головне запитання цієї книжки — коли й де лежить початок західного способу життя, відмінного від усіх інших, — треба шукати у винахідливості жінок, що жили на Горбистих Схилах близько п'ятнадцяти тисяч років тому.
50
Зворушлива сцена, якщо не питати, як то сталося, що цуценя треба було поховати саме тоді, коли померла його хазяйка.