Позичений чоловік

– Подумай добре, Одарко, чи такий товар, як людське життя, міг би бути твоїм товаром і чи могла б ти на свій розсуд порядкувати ним?

– Усяким порядкувала – і цим змогла б!

– Е, Одарко, порядкуй своїм, як бог на душу покладе, а до людського життя зась, хай би люди самі ним порядкували.

– Але ж мій товар!

– Людське життя – твій товар? На продаж на ярмарку? Схаменись і отямся, поки не почули там, де слід.

– Гаразд, – глянула Одарка, мов шага дала. – Розкажи, як би пускав добро за вітром.

– По справедливості. Хто скільки заслужив – стільки й мав би. А здебільшого – порівну вділяв би, щоб не було кривди одне на одного і заздрощів, бо від заздрощів толку мало.

– Еге, Хомо, з марнотратів ти родом, – зле дорікнула Одарка, наче сатана в камені зашумів. – Ти – як оте решето: внадиться гречку переводити – не встережеш... А як би ти порівну ділив, коли в людей вік ще ніколи не був однаковий?

– Хоч, може, і заробив би собі на пеню, та поставив би на своєму!

– А може, якби якийсь кум чи сват підсипався до тебе, якийсь родич через дорогу навприсядки намагався б вициганити більше для себе?

– Мудрий не дасться за ніс водити, – кажу.

– А якби рідна дитина? –силкується Дармограїха збити мене на криву стежку.

– Не вродились діти в мене, щоб ради них я вкинувся в шахрайство.

– Навіть Хомкові Хомовичу, який народився в доярки Христі?

– І йому теж! – ледь затнувшись, мовив, наче язиком рубонув. – Хомко рівний із усіма.

– А якби спробували підмогоричити?–осаджує, мов горщик од жару відставляє.

– Не підмогоричать! – кажу, наче з дуба зриваю.

– Гаразд, а якби начальство, знаєш... Ну, голова сільради чи голова колгоспу Михайло Григорович Дим. А то й вище бери! – допитується вперто, наче аж зі шкури хоче вилізти.

– Не таке наше начальство страшне, Одарко, як ти його малюєш. Думаєш, як ти побоюєшся та остерігаєшся, то й усі побоюються? Ось так!

Одарка вмовкла, наче їй вуста замурувало. Тільки ввижалось у хатній напівтемряві, що з неї легесенький дим димує – з плечей, шиї, чола. Чи не від злості часом?

– Знаєш, хто ти такий, Хомо? – озвалася зловісно.

– Називай, як хочеш, тільки в горня з окропом не клади.

– Ти, Хомо, є непроторенний злодій! – прорекла Дармограїха, наче піп із амвона в старорежимній церкві. – Майстер до чужих кайстер!

– Е-е, ні, Одарко, може, ти десь там по ярмарках і знаєшся з тими, що люблять вмочати руку в гречаную муку, а Хома Прищепа чесний, як сонечко в небі, інакше б ти не віддала Мартосі телицю за мене.

– Був чоловік – та й перебувся, – каже, – інакше б не зазіхав на чужий товар!

– Одарко, – блискавкою засвітилось у моїй голові, отямлюючи мене й повертаючи до правди, – який же з мене злодій, коли в тебе й такого цінного товару нема, щоб зазіхати? Яка ж у нас балачка вийшла? Торох – горох, змолотили – квасоля!

– Ай справді, – згоджується, – наче склеїли чорта з рогами.

– Ні те, ні се, ні кукуріку! – підказую, радий, що скоро замирення між нами вийде, вже й осміхаючись їй, наче голений стриженому.