Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
Поцілував я телицю, як рідну дитину, в білу латку на лобі й питаю:
– І чого ти така благовісна, немов тобі щодня петрівка? Ганяєш і ганяєш туди-сюди, як куций бик по череді, а ти ж таки телиця.
Мартоха рясні сльози радості витирає, благаючи телицю:
– Не гасай по селу та по обійстях, як переїжджа сваха, не шибайся по хлівах, мов чорт по пеклу, бо голови позакручуєш нам, бо знетямимось біля тебе. Зарубай на носі, що Одарка дала тебе нам за Хому, і Хома вже відбув чимало строку, як положено, а тепер готовий і далі відбувати. А ти ж бо, шастаючи мишею по пастках, моєму чоловікові розум одбила, він теж дурною вівцею крутиться по Яблунівці, пристановиська не знайде. Не дивись на нас, мов чорт на біса з-під копи дивиться, а слухай, уваж нас, а ми вже тебе уважимо!
Так, плачучи і носом шморгаючи, виступала Мартоха в хліві перед телицею, а телиця винувато слухала і, либонь, каялася за свої витівки.
– Всяк по-своєму, звісно, казиться, але хіба можна хотіти печеної криги? Я ж тебе і годую, і напуваю, і мрію про той день, коли захочеш відгуляти і поведу я тебе в колгосп у гості до бугая Імперіалізма...
– Чуєш, Мартохо, – обриваю, – на той час я вже відбуду свій строк ув Одарки, то до Імперіалізма поведемо телицю удвох.
– Авжеж, Хомонько, удвох, – згодилась моя рідна жінка. І знов до телиці: – А ти свого щастя не шануєш, якась варивода, видко, мерзлого в петрівку хочеться. А я тобі й далі догоджатиму, як чирякові в роті.
Отож біля непосидющої телиці і я мусив крутитись бабським веретеном, і хоч, здається, не гульвіса, і хоч, здається, не джигун, а носило ж мене від Одарки до Мартохи й від Мартохи до Одарки. Знав, що баловство ніколи до добра не доводить, та що мав діяти? Отож і пішла по Яблунівці слава про Хому Прищепу, що він у гріхах, немов у реп’яхах, що він геть із головою заліз по вуха в болото гріхів – так і дивись, що скоро потоне.
І не думав, і не гадав, а так склалось, що став я старий ловець двоногих овець, і ніяке каяття мене не брало, бодай би мене – хрестійбо! – курка вбрикнула або добре рак урачив!
Гадав, Одарка лаятиметься, заспіває мені, як то мудро мовиться, о липовім клинню та о білій березі, бо вона ж із тих майстрів! Але, на диво, Одарка не стала бажати ні солі у вічі, ні каменя у груди, ні печеного кошеняти в зуби, а прийняла до своєї господи привітно, мовби й не сталось нічогісінько, мовби через оту телицю я і не був у бігах. Пригостила напоями та наїдками, від яких, либонь, і мрець не відмовився б, наклався б по саму зав’язку всмак, а потім і защебетала, як золота бджілка у весняному вулику.
– Полюбився ти мені, Хомо-сатано, краще від ясного сокола. А любов же сліпа, ой, сліпа, нічогісінько не бачить, як ото колись сліпець на велелюдному ярмарку. Я тебе, Хомо, і шпилькою до себе спробувала б пришпилити, а де таку шпильку знайдеш – не продаються в наших яблунівських промтоварах.
– Кому як мара, – дивувався я, – а тобі як зоря.
– Скільки за мене, Хомо, орлів билось, що з них тільки пір’я летіло й мені діставалось!
– Чи не на перині з того пір’я доводиться тепер спати мені?
– А ти ж думав! І на подушки теж дерла їхнє орлине пір’я. Але ж ніхто не був такий любий, як ти, – хай мене до вечора на лаві положить, якщо неправду кажу!
– Не кляни себе так, Одарко, бо нащо тобі такий кінець нудний та гіркий?
– І чого б то? Адже не скажеш, що в тебе лице біле, як у марці сніг. І не скажеш, що свіжий і хороший, мов сироїжка. А про мене, либонь, у селі не говорять, що я де ступлю – там і согрішу, що я свою долю у неділю проснідала, а в п’ятницю проспівала. То чому ж тоді, Хомо, люблю, як сіль в оці і як кольку в боці?
– Бо ти, либонь, у любий місяць уродилась, тому й любиш, – кажу.
– А ти ж мене? – озивається Одарка й так подивилась на мене своїми очима, наче два могильні камені поклала на груди.
– Я ж позичений, – нагадую.
– Ага, любиш ти мене, як пси діда, – каже гірко. – Що ж, силою не буть милою, та дай лиш час і пору, полюбиш.
І так мені стало жалко Одарку, що я не годен відповісти любов’ю, бо моя любов тепер навіть не Мартосі віддана, а телиці. Буду вже вірний своєю любов’ю одній, а саме – телиці червоної масті, щоб ото не заблудитися поміж трьох верб. Але ж чим віддячити молодиці за те, що мріє за моєю головою запропастити свій вік не такою ще й старою?