Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
А що, міркується нишком на тапчані, коли в Дармограїхи такого товару повні засіки, тільки таїться з добром: якщо не злодії можуть покрасти, то з міліції навідаються і запитають, яким чином надбала. О, в Одарки сприту стане на всі заставки, все може бути приховане!
– Ох і поторгувала б я! – палахкотіла словами, наче факелами, Дармограїха. Вже не сиділа на ліжку, зірвалась на ноги, рвійно ходила по хаті, а що була облита місячним сяйвом, то здавалось, що вся вона обернулась на золоту, і навіть золоті сліди за собою зоставляє на долівці, а в повітрі пекельне мерехтіння. – 3 кого б заправила за отаку дрібочку людського життя, мов за рідного батька. А найбільше б мені платили ті, кому найдорожча тільки своя голова на в’язах, – такі ладні були б останнє зняти з себе, якби в такого продавця, як я, зайву дещицю урвати. Ціну ярмарок робить, а своєму товару я сама ціну складала б, о! І підходили б здорові й недужі, прямі й горбаті, каліки, ті, що на ладан дихають. І приходили б інваліди, що на фронтах життя свого не жаліли, з кулями цілувалися, з осколками обіймалися. Приходили б заміжні і розлучені, вдови і сироти. Чуєш, Хомо, до тебе кажу, не мовчи.
– Авжеж, ген подеколи кота в мішку на базарі купують, – озиваюся слухняно, – а на хороший товар багато покупців, бо він сам себе хвалить.
– Скупі, Хомо, до мого товару двічі б у черзі стояли і двічі платили. А ненажерливі, що скоріше в курки молока випросиш, мали б од мене маленьку куку у велику руку. Заздрісники, що своє з’їдять, а на чуже зазіхають, тікали б од мене, як чорт від ладану, так би я батькувала їх. А вже б із марнотратів, що щедрі на батьківські гроші, мені було б не совісно три шкури здерти, щоб не звикали чуже добро чужим відром носити і зсипати під своїм вікном. Недбайливцям, яким і за вухом не свербить, які сіють гречку, а родить їм мак, – я б на лотоки з ярмарку проганяла і близько до свого товару не підпускала. Вже, Хомо, душі моїй була б вольна воля, гуляла б душа без кунтуша, босонога, розперезана, блузку на грудях розпанахавши.
Мов фурія, гасала Дармограїха по хаті, слова їй сипалися з рота, як перестиглі жолуді з дуба, та, зрештою, урвала трохи бистру ногу й питає:
– Бачу, Хомо, ти не рад моїй мові, як отой пес, що його вбито, а він лапами дриґає.
– І радий, і не радий, – озиваюся з тапчана.
– А чому радий?
– Твоєму багатству.
– А чому не радий?
– Бо в такому стовковиську, як базар, недовго й проторгуватись. А як сама не проторгуєшся, то можуть товар чи вкрасти, чи силоміць відняти. Бо хіба, Одарко, на твою кмітливість не знайдеться десяток чи два шахраїв, яким краще вкрасти, ніж сісти й напрясти, які вміють узяти чуже, мов своє, яким до снаги вкрасти голку, а потім і коровку...
– Хомо, – каже Дармограїха, – в мене самої вистачить хитрощів і мудрощів, як у тієї курки, що кудкудаче під бузком, а яйця несе в кропиві.
– Так, – згоджуюсь, – але ж проти твоїх хитрощів та мудрощів знайдуться такі, що й з-під стоячого підошву випорють. І матимеш від них таку честь, мов на собаці лико.
Дармограїха, що досі куницею металась по хаті, стала стовпом, наче сама себе закопала. Пасмо розкуйовдженого волосся напівзатулило обличчя, і двоє очей її блимали, мов далекі зорі в мороку ночі.
– А що, – каже спроквола, – трапляється, що й премудрих немудрі одурять.
– Авжеж, можуть ману напустити і пришви пришити.
– Бачу, Хомо, що й справді: одною розумною головою тільки раз подумаєш, а двома розумними головами можна подумати і двічі, і тричі.
– Ха, Одарко, в чотири ока побачиш те, чого в два недоглядиш.
– А як би мені викрутитись від тих шахраїв і пройдисвітів, що на мій товар зазіхають? – сумно питає Дармограїха. Ще недавно її відвага здатна була мед пити, а тепер ось обережна думка ладна воду дудлити нахильці. – Порадь, Хомо... Це ж бо такий товар – людське життя. Для душі хотіла поярмаркувати.