Позичений чоловік

– А ми хліб про запас тримаємо? Пшоно чи крупу, борошно гречане, сіль?

– Ти, Хомо, прирівняв смалене до пареного.

– Навпаки, Одарко, парене до смаленого, – заперечую. – Запас біди не коїть, пригодиться.

Очі її розмисливо покрутились, як дерев’яні колеса в млині, коли на них рине вода, потім засвітилися здогадом, і її обличчя обернулось на свіжоспечену пшеничну паляницю.

– Хомонько ж ти мій дорогий! –кинулась цілувати калиною гарячих уст і обіймати перевеслом дорідних рук, та ще ж бо й налягаючи дозрілими динями-дубівками паморочливо великих грудей. – Хомонько мій солодкий! Люблю я тебе на повну душу! І якби в моєму серці були дверці, то всі б люди бачили мою любов, – сидить вона в серці на красному місці. Я тебе присоглашала, щоб дитинку взяти з дитбудинку, а ти, Хомонько солодкий, про свою власну гадки плекаєш, уже й гостинці готуєш. Аякже, бо коли воно в цей світ прийде, то хіба можна без гостинців зустрічати!

– З нашої руки, як мовиться, та йому куль муки!

А коли набрався повний мішок цяцьок, потай від Одарки подався я на таку радісну та щасливу стежку, по якій у своєму житті ніколи не ходив. Левадами, поза городами, поміж верболозів слалась ця благословенна стежка, ведучи вперед не так Хому Прищепу, як дивовижний людський вулик. Цей вулик був повен якоїсь химерної музики, немов балакучих бджіл, а ще в ньому бджолами гули пісні, видзвонювала втіха золотими бджолами. І всевладною хранителькою життя і буття в тому вулику почувалося серце-бджоломатка!

Стерявшись розуму, слухаючи ту музику й ті пісні в самому собі, я ж бо й розхвалював себе, і лаяв себе, і приказував сам собі: скарай мене, боже, хлібом та сіллю! На здоров’я на сто літ свиней пасти мені! Скільки в лісі пеньків, бодай у мене було стільки синків! А щоб наді мною ворони не каркали! Гарбуз вашій мамі, а мені диня!

З отим мішком за плечима переступив я поріг хати, в якій жила доярка Христя, і, вгледівши молоду господиню біля печі, питаю суремним своїм голосом:

– А чи не в цих хоромах живе шановний товариш Хомко Хомович?

Христя розцвіла обличчям, як найрозкішніша мальва (такої пишної по всій Яблунівці шукати – марно ноги бити), й каже шовковим шовком уст своїх:

– Авжеж, дорогий Хомо Хомовичу, в цій хаті живе-поживає наш Хомко Хомович.

– А чи приймете старця подорожнього, що з гостинцями навідався? – жартую.

– Не старець ви подорожній, Хомо Хомовичу, – лагідно заперечує доярка Христя, – а знатний трудівник яблунівського колгоспу «Барвінок». Просимо вас, просимо! Якраз сьогодні наша кішка вмивалася, проти гостя.

– Щоб ти, Христе, завжди своїми вустами мед пила!

– Знімайте мішка, бо, либонь, важко тримати на плечах.

– Волові роги не тяжкі, й мені не тяжко, та треба знімати.

Лежав Хомко Хомович у дерев'яній люльці. На білій пелюшці та на білій подушці лежав у тому, в чому мама народила, й коли я скрадливо наблизився і, тамуючи дух, нахилився, то він задригав-зачеберяв ніжками, і його ручки, схожі на огірочки, заворушились так, наче водорості на течії. На губи його прилетіла усмішка, звила там, як птаха, затишне веселе гніздечко, і вже в тому гніздечку засяяв беззубий ротик, і в беззубому ротику червоним полумінцем ворухнувся, блиснув, загорівся обслинений язичок. І карі оченята його, схожі на двох карих кругленьких кузочок, спершу були по-дорослому, по-мужчинському набурмосені, аж острах легенький пройняв мене, та перегодом то вже були зовсім не кузочки, а дві іскристі зірочки. Ті дві зірочки спалахнули радісно й розумно на невеличкому, округлому небі, яким мені видалось його обличчя, і промінились до мене такою щирою приязню та беззахисною довірою, що від щемкого зворушення і терпкого болю перехопило ПОДИХ.