Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— Спинись, Гійоме! Бачиш: он там, ліворуч, проти схилу!
Гійом тихо загальмував, я стрибнула на землю, і вся моя тривога враз повернулася до мене. Ну, що ми можемо їй сказати?
Але Гійом уже питав її:
— Що ти робиш, Інгвільд?
Я здивувалася з його тону, різкого, вимогливого, майже грубого. Можна було б сказати, що він пережив великий страх і тепер, позбувшись його, нараз вибухнув гнівом.
— Що ти тут робиш? — повторив він. Що це за манера — чкурнути з дому серед глупої ночі, нікого не попередивши?
Кілька секунд дівчина стояла розгублена, приголомшена нашою появою, а потім сама спалахнула й вигукнула обурено:
— А ви? Що ви тут робите? Може, мене не стосується те, про що ви допіру говорили в майстерні? Ну що ж, а те, що роблю зараз я, тим більше не стосується вас! Це не ваше діло!
— Інгвільд, — уже лагідніше мовив Гійом, — тобі треба вернутися додому.
Так он у чім річ, тепер я зрозуміла: Гійом просто боявся за неї. Двадцять років життєвого досвіду й мудрості покладали на нього відповідальність за цю маленьку чужоземку, полишену під опіку Сонячних Дзиґарів, його Сонячних Дзиґарів, і він боявся, всю дорогу боявся, що не зможе зарадити лихові, яке могло спіткати Інгвільд з його вини. І знову — вже в котрий раз! — я захоплювалася братом: як він умів приховати свою тривогу, щоб заспокоїти й підбадьорити мене!
— А ви вважали мене за таку дурненьку? — гнівно вигукувала Інгвільд. — Ви думали, я нічого не помічаю, відколи ви почали робити таємниці між собою!
— Інгвільд, запевняю тебе, нам треба вернутися додому, — знову повторив брат, і голос його на цей раз став ще лагідніший.
Гійом поклав руку їй на плече.
Але дівчина відштовхнула його і рушила вперед по дорозі.
— Ні, я не вернусь! Я втекла з дому, щоб спитати у Яна всю правду… О, він, я певна, зрозуміє мене! — з болем вихопилось у неї.
Брат не наполягав більше. Певно, не знав, що їй відповісти. І ми з Гійомом теж рушили вперед поряд із нею, простуючи до мукомельні, бо що нам лишалося діяти? Якщо ми будемо біля неї, то, можливо, хоч не дамо Інгвільд наробити дурниць і зчинити переполох.
Вона прискорила ходу, на кілька кроків випередивши нас, і тепер ішла попереду, видно, сподіваючись, що ми зрештою відстанемо. Але ми не відставали.
— Чого ви йдете за мною? — не витримала вона.
— Інгвільд, не треба йти зараз до Яна, — мовив Гійом примирливо.
Що дужче нервувалася й гнівалася Інгвільд, то спокійнішим, здавалося мені, і врівноваженішим ставав Гійом. Він говорив ніби з малою упертою дитиною.
— Ні, ти не повинна туди йти, повір мені,— переконував він. — Ян, можливо, ні про що не здогадується. Адже ми й самі ще нічого не знаємо напевно!
— Ну що ж, коли він ні про що не догадується, я сама скажу йому все!
Я затремтіла з обурення. Але Гійом, котрий стояв поряд зо мною, і оком не моргнув.
— Послухай-но, Інгвільд, — повільно, з притиском сказав він, ніби бажаючи, щоб кожне його слово якнайглибше дійшло до її свідомості.— Послухай, Інгвільд, якщо ти скажеш Янові про все, ти цим самим заподієш йому зло. Чуєш, ми не хочемо, щоб ти йшла зараз до Яна, бо цим ти заподієш йому зло.
На якусь мить запала мовчанка. Потім Гійом додав:
— І, знаєш, можливо, ти й правду кажеш: останнім часом ми багато чого приховували від тебе. Але ж ми чинили так з цих самих міркувань: ми боялися завдати тобі прикрощів і горя.
Він провадив далі, притишивши голос і ніби просячи у неї пробачення:
— Та, на жаль, це сталося! Зло таки вчинилося. Інгвільд так само мовчки, не відповідаючи, йшла вперед і, безперечно, роздумувала над Гійомовими словами, бо за якусь мить вона промовила:
— А чого б це я заподіяла йому зло, якби розповіла, що я його сестра? Бо я саме це зрозуміла з вашої розмови. Це ж саме про таку фантастичну новину ви щойно говорили між собою?
Вона вимогливо повернула голову до Гійома.
— Так, — підтвердив він. — Але ж…
— То невже це так страшно для нього — дізнатися, що я його сестра? І що він — норвежець? І що несподівано знайшлися його батьки, родина, домівка?.. Скажи, невже це так страшно?
— Ні, Інгвільд, — терпляче пояснив Гійом. — Це було б просто чудово, але ж, зрозумій: ми ще зовсім не певні в цьому.